Енн із Зелених Дахів

Та щойно ii погляд впав на маленьку дивну фiгурку в тiснiй негарнiй сукнi, з довгими яскраво-рудими косами й радiсно сяючими очима вона пригальмувала та з подивом вигукнула:

– Метью, хто це? Де хлопчик?

– Там не було хлопчика, – вiдповiв Метью з нещасним виглядом. – Там була тiльки вона.

Вiн кивнув на дiвчинку, тiльки тепер згадавши, що навiть не запитав, як ii звуть.

– Як не було хлопчика? Але там повинен був бути хлопчик, – наполягала Мерил. – Адже ми просили панi Спенсер привезти хлопчика.

– Вона цього не зробила.

Вона привезла ii. Я запитав начальника станцii. І менi довелося взяти ii додому. Не можна ж було залишити дитину одну на нiч на станцii, хоч i сталася помилка.

– Отакоi! – вигукнула Мерил.

Протягом цього дiалогу дiвчинка не промовила й слова, тiльки погляд ii перебiгав з одного спiврозмовника на iншого. Все пожвавлення миттево щезло з ii обличчя. Здавалося, вона нарештi зрозумiла весь сенс сказаного. Кинувши свiй дорогоцiнний саквояж, вона пiдскочила ближче, заломила руки й закричала:

– Ви не хочете взяти мене! Я вам не потрiбна, бо не хлопчик! Я мала на це очiкувати.

Нiхто нiколи не хотiв взяти мене! Я повинна була знати, що це занадто добре для мене, щоб було насправдi. Я повинна була знати, що нiкому не потрiбна. О, що менi робити? Я, напевно, буду вiчно плакати!

Саме так вона i вчинила: впала на стiлець, що стояв бiля столу, поклала руки на стiл, впала на них обличчям i вiдчайдушно заридала. Мерил i Метью розгублено переглянулися поверх кухонноi плити.

Обидвое не знали, що сказати або зробити. Нарештi, Мерил незграбно спробувала виправити ситуацiю:

– Ну-ну, нема про що тут так плакати.

– Нема про що? – дiвчинка швидко пiдняла голову, показавши залите сльозами обличчя й тремтячi губи. – Ви теж плакали б, якби були сиротою, а потiм приiхали в те мiсце, яке, як ви думали, стане вашим домом, i раптом дiзналися б, що вас не хочуть залишити, тому що ви не хлопчик. О, це найтрагiч-нiша хвилина в моему життi!

Щось на зразок мимовiльноi усмiшки, немов заржавiлоi вiд того, що до неi так довго не вдавалися, пом’якшило суворе обличчя Мерил.

– Ну, не плач бiльше. Ми ж не збираемося негайно вигнати тебе з дому. Ти залишишся тут, поки не з’ясуеться, в чому справа. Як тебе звати?

Дiвчинка на мить завагалася.

– Будь ласка, називайте мене Корделiя, – сказала вона гаряче.

– Називати тебе Корделiя! Це що, твое iм’я?

– Нi, не зовсiм, але я хотiла б називатися Корделiею.