Енн із Зелених Дахів

Я покладу його та твою сумку на столi у вiтальнi.

Енн слухняно зняла капелюха. Саме повернувся Метью, й вони сiли вечеряти. Але Енн не могла iсти. Тiльки даремно кришила хлiб iз маслом i безтямно перевертала ложкою яблучне повидло в маленькiй креманцi iз зубчиками. Вона зовсiм не просунулася в цiй справi.

– Ти нiчого не iси, – сказала Мерил, суворо дивлячись на дiвчинку, нiби це був вчинок, гiдний осуду.

Енн зiтхнула:

– Не можу. Я в безоднi горя. Ви можете iсти, коли ви в безоднi горя?

– Нiколи не була в безоднi горя, тому не знаю, – вiдповiла Мерил.

– Як це не були? Але ви коли-небудь намагалися уявити, що ви в безоднi горя?

– Нi, не намагалася.

– Тодi, гадаю, ви не зможете зрозумiти, як це. Але це справдi дуже неприемне вiдчуття. Коли намагаешся iсти, грудка встае в горлi й неможливо нiчого проковтнути, навiть якби це була шоколадна цукерка. Я одного разу iла шоколадну цукерку два роки тому – це було просто чудово. Менi часто пiсля цього сниться, що в мене безлiч шоколадних цукерок, але я завжди

прокидаюся, тiльки-но одну з них беру до рук.

Все тут неймовiрно смачно, але все одно я не можу iсти.

– Мабуть, вона втомилася, – сказав Метью, який не зронив ще нi слова з того часу, як повернувся зi стайнi. – Приготуй iй постiль, Мерил.

Мерил саме роздумувала, де покласти Енн спати. Для бажаного й довгоочiкуваного хлопчика вона заздалегiдь постелила на канапцi, що стояла в комiрчинi бiля кухнi. Там все дихало охайнiстю, проте iй здалося, що все-таки дiвчинцi там спати недоречно.

Про те, щоб помiстити це бездомне створiння в кiмнатi для гостей, не могло бути й мови. Тож залишалася тiльки невеличка кiмнатка в мезонiнi з вiкнами, оберненими на схiд.

Мерил запалила свiчку й покликала Енн за собою. У передпокоi дiвчинка прихопила свiй капелюшок та саквояж, якi здавалися такими неохайними посеред блискучоi чистоти. Проте маленька кiмнатка в мезонiнi, куди вони увiйшли через хвилину, здавалася ще чистiшою.

Мерил поставила свiчку на трикутний столик iз трьома нiжками й вiдкинула ковдру на лiжку.

– У тебе, напевно, е нiчна сорочка? – запитала вона.

Енн кивнула:

– Так, аж двi. Директорка пошила iх для мене. Та вони страшенно тiснi. У притулку завжди бракуе всього, тому все завжди тiсне – в усякому разi, в такому бiдному сиротинцi, як наш. Ненавиджу тiснi нiчнi сорочки. Утiм, людина може в них спати так само солодко, як i в пишних сорочках з рюшами навколо шиi. Це едина розрада.

– Ну, роздягайся швидше й лягай.