Енн із Зелених Дахів

Я прийду хвилин за п’ять, щоб забрати свiчку. Не чiпай ii, бо ще пожежi наробиш.

Коли Мерил пiшла, Енн сумно озирнулась навкруги. Побiленi голi стiни додали iй смутку. Вона навiть подумала, що вони, мабуть, також страждають вiд своеi наготи. Пiдлога теж була голою, тiльки посерединi сиротливо притулився куций плетений килимок – таких Енн нiколи не бачила ранiше. В одному кутку стояло високе старомодне лiжко з чотирма темними точеними балясинами, в iншому – вже згаданий трикутний столик, прикрашений пухкою червоною оксамитовою подушечкою для шпильок, такою твердою, що вона могла зiгнути кiнець найтвердiшоi шпильки.

Над ним висiло невелике, 15 на 20 сантиметрiв, дзеркало. Мiж столом i лiжком було вiкно зi снiжно-бiлою муслiновою фiранкою нагорi, а навпроти стояв умивальник.

Вiд усiеi кiмнати вiяло таким холодом, що в Енн забракло слiв описати те, як вiн пробрав ii до самоi душi. Плачучи, вона поспiхом стягнула з себе одяг, надiла вузьку нiчну сорочку й пiрнула в лiжко, сховавши обличчя в подушку й натягнувши ковдру на голову.

Коли Мерил повернулася за свiчкою, тiльки убога одежина, розкидана по пiдлозi, та злегка порушена постiль означили присутнiсть ще когось у кiмнатi. Вона неспiшно зiбрала одяг дiвчинки, акуратно поклала його на жовтий стiлець i, пiднявши свiчку, обернулася до лiжка.

– Добранiч, – проказала трохи знiяковiло, але не сердито.

Блiде обличчя несподiвано вигулькнуло з-пiд ковдри.

– Як ви можете називати ii доброю, коли знаете, що це буде найжахливiша нiч в моему життi? – схлипнула Енн з докором.

Вiдтак знову пiрнула пiд ковдру.

Мерил повiльно спустилася на кухню й узялася мити посуд. Метью тим часом курив – ознака того, що ним опанував неспокiй. Вiн рiдко це робив, бо Мерил вела рiшучу боротьбу проти цiеi поганоi звички. Але iнодi його нездоланно тягло покурити, й сестра поступалася, розумiючи, що й чоловiковi треба дати вихiд почуттям.

– Веселенька iсторiя, – сказала вона гнiвно.

 – Ось що виходить, коли доручаеш iншим робити свою справу. Родичi Роберта Спенсера щось наплутали, коли передавали наше прохання. Завтра комусь iз нас доведеться поiхати до панi Спенсер. Дiвчинку потрiбно вiдправити назад у притулок.

– Гадаю, так, – сказав Метью неохоче.

– Ти гадаеш! Хiба ти в цьому не впевнений?

– Мм… вона справдi непогана, Мерил. Шкода вiдправляти ii назад, якщо iй тут так сподобалося.