Енн із Зелених Дахів

Вони йшли, тримаючись за руки, одна – з пiднятою головою й виглядом переможницi, друга – згорбившись i виглядаючи вельми пригнiчено. Але з пiв дороги пригнiченiсть Енн десь подiлася, немов за помахом чарiвноi палички. Дiвчинка пiдняла голову й легко закрокувала попереду, раз у раз повертаючи голову у бiк захiдсонця. Ба бiльше: вiд неi повiяло ледь стримуваним пожвавленням. Мерил несхвально дивилася на цю змiну – це вочевидь не нагадувало смиренне каяття, з яким слiд було постати перед ображеною панi Лiнд.

– Про що ти думаеш, Енн? – запитала вона рiзко.

– Про те, що маю сказати панi Лiнд, – мрiйливо вiдповiдала дiвчинка.

Здавалося б, усе гаразд… або майже… Проте Мерил не могла позбутися враження, що ii план покарання зазнае краху. Енн не мала права виглядати такою радiсною. Втiм, саме такою вона була доти, поки не постала перед панi Лiнд, яка, зрозумiло, сидiла з плетивом бiля вiкна своеi кухнi. Тодi свiт померк в очах дiвчинки, а всi ii риси набули сумного каяття. Перш нiж будь-хто встиг сказати хоч слово, Енн несподiвано впала на колiна перед здивованою панi Рейчел i з благанням простягнула до неi руки.

– О, панi Лiнд, я так глибоко шкодую, – сказала вона з тремтiнням у голосi. – Я нiколи не зможу висловити все, що мене засмутило… нi, нiколи, навiть, якщо скористаюся усiма словами словника. Ви повиннi просто це уявити. Я поводилася жахливо щодо вас… i накликала ганьбу на моiх любих друзiв,

Метью та Мерил, якi дозволили менi залишитися в Зелених Дахах, хоч я й не хлопчик. Визнаю, я страшенно погана й невдячна дiвчинка й заслуговую на найстрашнiше покарання й вигнання з товариства шанованих людей.

Це було дуже нерозумно з мого боку – пiддатися гнiву через те, що ви сказали правду. А кожне ваше слово було правдивим. У мене руде волосся, я веснянкувата, худезна, негарна. Те, що я сказала вам, теж було правдою, але менi не слiд було цього говорити. О, панi Лiнд, прошу вас, будь ласка, вибачте! У разi вашоi вiдмови, це стане трагедiею всього мого життя. Адже ви не хочете бути причиною трагедii всього життя бiдноi маленькоi сироти, нехай навiть у неi й жахливий характер? О, я впевнена, – ви не хочете.

Чекаючи на вирок, Енн склала руки та схилила голову.

Не могло бути нiяких сумнiвiв в ii щиростi – вона чулася в кожному звуцi ii голосу. Жiнки вiдчували це. Проте Мерил iз жахом зрозумiла, що насправдi Енн насолоджувалася юдоллю приниження й упивалася повнотою свого смирення.