Знахар

Напевно, ти знайдеш iншу, стократ лiпшу вiд мене. Бажаю тобi вiд усiеi душi щастя. Я також буду щаслива, коли довiдаюсь, що тобi добре.

Я забираю Марiолу, бо без неi не зможу прожити однiеi години, сам добре знаеш. Не думай, що я хочу вкрасти у тебе найдорожчий скарб, який е нашою спiльною власнiстю. Через кiлька лiт, коли ми вже обое спокiйно зможемо заглянути у минуле, я дам про себе знати.

Прощавай, Рафале. Не суди мене за легковажнiсть i не думай, що зможеш якимось чином вплинути на мое рiшення.

Не вiдступлю вiд нього, iнакше – смерть. Я не вмiла обманювати тебе, i знай – я була тобi вiрною до кiнця. Прощавай, будь милосердним i не намагайся знайти мене.

Беата.

P. S. Грошi та всi коштовностi я залишила у сейфi. Ключ вiд нього я поклала в шухлядку у твоему письмовому столi. З собою забираю лише речi Марiоли».

Професор Вiльчур опустив руку з листом i протер очi: у дзеркалi навпроти побачив свiй вiдбиток у дивакуватому одязi. Скинув iз себе все i почав читати лист вiд початку.

Удар долi так несподiвано зачепив його, що видавався йому чимось нереальним, якоюсь загрозою чи пересторогою.

Читав:

…на жаль, я нiколи тебе не кохала…

І далi:

…мучили мене i вищий свiт, i багатство, i твоя слава…

– Як же це так? – застогнав. – Чому?.. Чому?..

Даремно вiн намагався зрозумiти все. В його свiдомостi тiльки гуло: пiшла, покинула, забрала дитину, кохае iншого. Жодний iз мотивiв не вкладався у його свiдомiсть. Бачив лише голий факт, дикий, неправдоподiбний, гротескний.

Надворi починалися раннi осiннi сутiнки. Вiн пiдiйшов до вiкна i читав листа Беати, вже й сам не знав укотре.

Раптово почувся стукiт у дверi й Вiльчур здригнувся. Вмить його охопила якась нестримна надiя.

«Це вона! Повернулась!..»

Але наступноi митi зрозумiв, що це неможливо.

– Прошу, – вiдповiв охриплим голосом.

До кiмнати увiйшов Зигмунт Вiльчур, його далекий родич, голова апеляцiйного суду. Вони пiдтримували досить щирi стосунки i бували один в одного досить часто.

Поява Зигмунта в цей момент не була випадковою, i професор вiдразу здогадався, що йому по телефону повiдомила Мiхалова.

– Як справи, Рафале? – енергiйно заговорив Зигмунт дружнiм тоном.

– Що нового у тебе? – професор простягнув йому руку.

– Що ти так сидиш у потемках? Дозволиш? – i, не чекаючи вiдповiдi, крутнув вимикач. – Холодно тут, собача осiнь. Що я бачу! Дрова в камiнi! Немае кращого вiд камiна.