Знахар

Нехай же той Бронiслав запалить…

Вiн прочинив дверi й гукнув:

– Бронiславе! Прошу запалити в камiнi.

Лакей, входячи, скоса поглянув на свого господаря, пiдняв iз пiдлоги кинуте хутро, розпалив вогонь i вийшов. Вогонь швидко почав лизати сухi дрова. Професор нерухомо стояв бiля вiкна.

– Ходи ж бо, сядьмо, побалакаймо. – Зигмунт потягнув його до фотеля перед камiном. – Отже, тепло – чудова рiч. Ти як молодший вiд мене не можеш iще цього оцiнити. Але на моi старi костi… Що ж це ти не в лiкарнi?

– Так… Так сталося.

– А я власне подзвонив, – натхненно продовжував голова, – дзвонив до лiкарнi. Хотiв зайти, щоб отримати твою пораду. Мене починае турбувати лiва нога. Боюсь, що це iшiас…

Професор мовчки слухав, тiльки окремi слова долiтали до його свiдомостi. Рiвний i приемний голос Зигмунта зробив так, що думки почали концентруватися, поеднуватися, зв’язуватись у якусь майже реальну картину.

Вiн здригнувся, коли двоюрiдний брат змiнив тон i спитав:

– А де ж Беата?

Обличчя професора змiнилось, i вiн iз зусиллям вiдповiв:

– Виiхала… Так… Виiхала… Виiхала… за кордон.

– Сьогоднi?

– Сьогоднi.

– Це досить несподiвано, видаеться менi? – ненароком зауважив Зигмунт.

– Так… так. Я ii послав… Розумiеш… були певнi справи й у зв’язку з тим…

Вiн говорив дуже важко, страждання так чiтко вiдбилося на його обличчi, що Зигмунд поспiшно найтеплiшим тоном, як тiльки мiг, промовив:

– Розумiю. Нормально. Тiльки бачиш, на сьогоднi ви розiслали запрошення на вечiр.

Слiд би було подзвонити до всiх i вiдкликати… Ти дозволиш менi цим зайнятися?..

– Прошу…

– Ну й прекрасно. Гадаю, що Мiхалова мае список запрошених. Вiзьму його в неi. А ти вчиниш найкраще, коли ляжеш спати, так?.. Не буду тобi бiльше морочити голову. Ну, до побачення…

Простягнув руку, але професор цього не помiтив. Зигмунт поплескав його по плечу, ще на хвилинку затримався у дверях i вийшов.

Вiльчур прокинувся, коли брязнула клямка. Побачив, що стискае у долонi лист Беати.

Зiм’яв його в маленьку кульку i вкинув у вогонь. Полум’я тут же оточило ii, вона спалахнула червоним вогнем i перетворилася на попiл. Вже давно пiсля неi не залишилось i слiду, вже давно дрова в камiнi перетворилися на купку червоних жарин, коли вiн протер очi та пiдвiвся. Поволi вiдсунув фотель, роззирнувся навколо.

– Не можу, не можу тут витримати, – безмовно прошепотiв i вибiг у передпокiй.

Бронiслав зiрвався з крiсла.

– Пан професор виходить?..