Щось більше за нас

Але, не дивлячись на те, що, здаеться, й справдешнi Гонта й Залiзняк, якби тут лежали мертвi, iз труни посхоплювались би вiд цього голосного гукання, нiхто не озивавсь i не показувавсь.

– Хм… Що ж це? Певно, щось помiшало… Але вони зараз прийдуть… Гонта!.. Залiзняк… Фю-фю-фю-у-у!.. Абсолютно дивно!

Я вже «абсолютно» не дивувався. Я покiрно присiв на одне з «кресел» з першого ряду й зiбрався чекати. Зараз же заспокоiвся й Гаркун. Пiдсiвши до мене, вiн почав спершу оповiдать iсторiю повiтки, чи то пак театру, як спершу вона призначалась для складу лантухiв iз зерном, як вiн, Гаркун, потративши силу енергii, одвоював ii у хазяiна-еврея, того самого шевця, що його вивiска красувалась на воротях, як вiн заходився бiля «партеру» i в три днi утворив його, як потiм став грати, виховувать суспiльство (не обiйшлось, розумiеться, без «iндиферентизму»).

Потiм перескочив на себе i з дружною щирiстю ввiв мене у свое минуле велике й славне…

Так минав час.

– А ваших усе-таки нема, – похопився якось я вставити, покористувавшись тим, що йому треба було висякатись.

 – Уже хутко й перша…

– Та ну? Це щось не… той… непевне! – скрикнув вiн i схопився з мiсця. – Щось сталося!.. Знаете що? Посидьте ви тут, а я побiжу, покличу. Тут недалеко… Десять минут…

Вiн хутко повернувся й вибiг з «партеру». Я зостався серед загону сам. Пройшло п’ять хвилин, пройшло десять, пройшло вже й п’ятнадцять, а я все сидiв самотою. У загонi було тихо й вогкувато от холодку, що раз у раз тут стояв вiд гiллястих берестiв, якi нiби в обiймах тримали i загiн, i повiтку.

На вишнях, що зазирали iз садка через тин «партера», гудiли горобцi й iнодi цiкаво злiтали на «кресла» i, пiдскакуючи бочком, скоса подивлялись на мене.

Умить десь iз того боку, де щез Гаркун, почувся тихий дзвiн балабайки й ледве чутний спiв. Грало на голос «Камарiнського мужика». Потiм стихло й хвилини через двi знов задзвенiло бiля самого загону й зачулась навiть пiсня:

Чай пила я, булки ела,

Позабила, з ким сiдела,

Чай пила я з сухарями,

Домой пойшла з фонарями…

– Уххх-а-уха-ха!

Хвiртку мов вихорем розчинило i в загiн, танцюючи, вскочив добродiй в чоботях «гармонiкой», в картатому пiджацi i брилi набакир.

Сам був високий, бiлявий, безвусий, у руках балабайка з червоною стьожкою. За ним усунулась i друга постать, коротенька, присадкувата, в вузьких, сталевого кольору, штанях.