Щось більше за нас

 – І за ними бiгти? Та й ви тоже, господа… – повернувся вiн сухо до Гонти й Залiзняка. – Сказано в 12, а приходите в час… Це…

Залiзняк трошки витягнувся й винувато нахилив свою круглу голову, а Гонта, навпаки, пiдняв i весело одповiв:

– Та хiба ж це перший раз, Василiй Олександрович? Раз у раз же так!

– Багато ви понiмаете! – одрубав Василiй Олександрович i одвернувся. Гонта висунув йому язика i крутнувсь на однiй нозi до Залiзняка.

– На сцену! – скомандував Гаркун.

Гонта й Залiзняк перелiзли через «оркестр», пiдняли брезент i сховались у повiтцi.

Через якийсь час щось дуже заторохкотiло всерединi, заскрипiло й брезент почав хилитатись, мов од вiтру великого. «Завiса» пiднялась. Перед моiми очима з’явився малюнок… сказать би, лiсу, дак то не лiс був, тину… так i не тину. Було щось менi невiдоме.

– А що? – зараз же звернувся до мене Гаркун. – Гарненькi кулiски? Маленькi, правда… Але ж не можна було зробить бiльшi… Цiлу недiлю красив сам… Це – лiс. Бачите он там з лiвого боку нiби даже десь е… е… лужайка такая.

А там – он… Перспектива удачно вийшла!.. Кулiси, знаете, це – iз е… е… факторiв… е… е… артистичноi жизнi. Абсолютно!

Вiн ще посмакував трохи й закликав мене на сцену. Тут я ближче придивився до «лiсу» i справдi мусив згодитись, що то був лiс. Були i дерева, i кущi, i навiть листя. І зроблено було таки непогано. На рамах, заввишки в чоловiка, нап’ято було полотно i з одного боку намальовано хату, а з другого – лiс. Лiс був зроблений так: посерединi рами рiвненько й чепурно зроблено сажею широку смугу, це – стовбур; з бокiв iшли теж рiвненькi й чистенькi тоншi смужки, то – гiлля; по гiллях начеплено кругленькi, як яблука, листя, штук по десять на кожнiй.

Рами приставлялись одна до одноi щiльно й рiвно, тiльки з двох бокiв лишались проходи для героiв драм i комедiй. І виходив справжнiй лiс. Акуратно було зроблено.

– А, наконец-то! – почув я гучний голос Гаркунiв i повернувся. У той саме час з-за «лiсу» виходив якийсь добродiй в чорнiй одежi й сам чорнявий i якби не дуже худий, то й дуже б гарний.

За ним з’явилася струнка жiноча постать, одягнена в темну сукню i з рушником на головi, що гарно облягав ii смугляве, гарненьке личко з великими, нiби здивованими, очима. Вони мовчки зо всiма поздоровкались, не минаючи й мене, i зараз же стали набiк.

– А за вами, господа, може, карету посилать? – кинув iм Гаркун, перегортаючи книжку, що взяв у Галiноi.

Петренки, не розумiючи, подивились на нього.