Щось більше за нас

А ви ж тiльки Євангеллю вiрите, – це ж по Євангеллю…

– Та не сказано, щоб за те вони i з живого i з мертвого шкуру дерли, – вставив худий, не зводячи очей з Гаврила.

Рудий добродушно засмiявся:

– Вони й не деруть, а беруть те, що дають.

– Та ви Гаврила хлiбом не кормiть, а попiв не чiпайте! – крикнув смiючись Ілько.

Гаврило хитнув головою i зневажливо, але так, щоб не бачив i не чув Ілько, скрививши губи, пробубонiв:

– Дурний пiп, дурна його й молитва!

Помовчали.

– Не даром кажуть, – почав, зiтхнувши, Дем’ян, – «чиi ворота минеш, а попових не минеш»… Деруть вони з вас, як сами хотять.

– Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далi, – протягнув знов листа чоловiчок. Гаврило хотiв щось сказать Дем’яновi, але тiльки махнув рукою i взяв листа.

– «…и… то побачите…» – промимрив вiн, шукаючи нового. – Ага!.. «І прошу вашоi милости ни радiйте моему гору»… «Как Господь дасть мiнi благодать то якось воно буде. Мiнi Господь поможить нещасному то якось воно буде а я Марко Гаврилович i так нiкода сльози не висихають у мене i прошу вашоi милости не оставте моiй прозьби iз тим досвiданiе остаюсь жив тольки здоровя у мене плохо потому што досадую.

– Вони усе, значить, менi маслом дорiкають, – пояснив чоловiк, – а я того масла, так от не грiх заприсягнутися, i не бачив, яке воно на вид…

Андрiй вилаявся на весь двiр. Всi повернулись, – жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андрiiв свист, ляскання в долонi, нiяк не хотiв пiднiматься вгору до гурту i все перелiтав то з хлiва на льох, то з льоху на хлiв.

– Пiдожди ж! – злiсно просичав Андрiй, пiдкрадаючись до льоху, де сiв жовто-рябий. – Полiтаеш!

– Параска каже: «Признайсь, тобi легше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла…

– От ви говорите, – перебив чоловiка Дем’ян, – грiх окони палить… А я на це можу сказать…

Жовто-рябий, нiчого не гадаючи, повернувся хвостом до краю i став чепуриться. Мотря й Ілько пильно стежили за Андрiем, який, то присiдаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху.

– Та не бий!! – крикнула Мотря.

Андрiй навiть не пiдняв голови i став злорадно бить по ногах, по крилах, по головi переляканого жовто-рябого.

– Та пусти, не муч! – крикнув Ілько.

Намiряючись уже пустить, Андрiй по цих словах мовчки злiсно глянув на Ілька, всмiхнувся i, схопивши нiжку жовто-рябого, крутнув.