Казки, легенди, притчі

День що день бачила вона, як десь далеко-далеко встае зi свiтового океану червоне сонце й проробляе свiй шлях довкола ii вершини зi сходу на захiд, а вночi той самий шлях проробляли зiрки. Щороку зима вкривала ii снiгом i льодом, з року в рiк сходили лавини, а затим серед iх решток прозирали синi й жовтi лiтнi квiти, i струмки набухали, й озера голубiли пiд теплим сонцем. У незримих проваллях глухо гуркотiли загубленi води, а кругле озерце на вершинi цiлий рiк ховалося пiд важким тягарем льоду, i тiльки в серединi лiта ненадовго вiдкривалося його осяйне око, лiченi днi вiдзеркалюючи сонце та лiченi днi – зiрки.

У темних печерах стояла вода, i камiнь дзвенiв вiд вiковiчного падiння крапель, а в потаемних кавернах виростали тисячолiтнi кристали, терпляче прагнучи довершеностi.

Бiля пiднiжжя гори, трохи вище вiд Фальдума, лежала долина, там серед вiльшняку та верболозу протiкав широкий потiчок. Туди приходили закоханi парочки, що зiбралися до шлюбу, переймаючи вiд гори й дерев диво змiни часiв.

В iншiй долинi чоловiки вправлялися у iздi верхи та володiннi зброею, i на однiй крутiй i високiй скелi щолiта спалахувало в нiч на сонцестояння могутне вогнище.

Спливав час, гора оберiгала долину закоханих i скаковище, надаючи прихисток пастухам i лiсорубам, мисливцям i плотогонам, дарувала камiння для новобудов i руду для виплавлювання залiза. Багато сотень лiт поглядала вона неупереджено на свiт i не втручалася, коли на скелi вперше спалахував лiтнiй вогонь. Вона бачила, як тупi, короткi руки мiста розповзаються вшир через прадавнi стiни, бачила, як мисливцi полишили арбалети й почали стрiляли з рушниць.

Столiття змiнювали одне одного, мов пори року, а роки були, як години.

І гора не журилася, коли одного разу в довгiй вервечцi рокiв на майданчику стрiмчака не спалахнуло червоне вогнище. Їi не тривожило, що з того боку вогнище вже бiльше нiколи не запалювалося, що з плином часу долина скаковища спорожнiла, i стежки позаростали подорожником i чортополохом.

Не турбувало ii i те, що у довгiй вервечцi столiть обвали змiнили ii форму й перетворили на руiни половину Фальдума. Вона не дивилася вниз, не помiчала, що зруйноване мiсто так i не вiдбудувалося.

Усе це гору не турбувало. Поступово ii стало турбувати iнше. Час спливав, i гора постарiла. Коли сонце, як i ранiше, проробляло свiй шлях небозводом, зiрки вiддзеркалювалися в бляклому льодовику, гора дивилася на них iнакше, вона вже не вiдчувала себе рiвною з ним.