Казки, легенди, притчі

І сонце, i зiрки стали для неi не такими важливими. Для неi важливо було те, що вiдбувалося з нею самою та у ii надрах. Тому що вона вiдчувала, як у глибинi скель i печер чиясь чужа рука вершить свою справу, як твердий камiнь кришиться й вивiтрюеться пласт за пластом, як дедалi глибше врiзаються у ii плоть струмки та водоспади. Зникли льодовики, виникли озера, лiс перетворився на кам’яну пустелю, а луги – на чорнi болота, далеко простяглися морени й слiди падiння камiння, а навколишнi землi стали iншими – дивовижно скам’янiлими, обвугленими i мертвими.

Гора дедалi бiльше входила в саму себе. Вона вiдчувала, що нi сонце, нi сузiр’я iй не рiвня. Рiвня iй вiтер i снiг, вода i лiд. Рiвня iй те, що здаеться вiчним i все-таки поволi зникае, поступово минаеться.

Дедалi лагiднiше вела вона в долину своi струмки, обережнiше скочувала лавини, дбайливiше пiдставляла сонцю квiтучi луги. І трапилося так, що на схилi своiх лiт гора згадала про людей. Не тому що вона вважала iх рiвними собi, нi, але вона почала шукати iх, вiдчувши свою покинутiсть, i думати про минуле.

Тiльки ж мiста вже не було, не було чутно пiсень у долинi закоханих, не видно було хижок на пасовищах. Люди зникли. Вони теж минулися. Стало тихо, все зiв’яло, у повiтрi зависла тiнь.

Гора здригнулася, коли вiдчула, що таке поминання, i тодi, коли вона ще раз здригнулася, ii вершина похилилася й обвалилася, уламки покотилися в долину закоханих, уже давно повноi камiння, i ще далi, до моря.

Так, часи змiнилися. Як же так, чому тепер гора дедалi частiше згадуе людей, розмiрковуе про них? Хiба не чудесно було колись, коли у сонцестояння запалювалося вогнище, а в долинi закоханих гуляли парочки? Ох, як солодко i нiжно звучали iхнi пiснi!

Сива гора занурилась у спогади, вона майже не вiдчувала плину столiть, не помiчала, як у надрах ii печер тихо гуркотять обвали, як зсуваються кам’янi стiни.

Думаючи про людей, ii мучив тупий бiль, вiдлуння проминулих епох, невимовний трепет i любов, тьмава, невиразна пам’ять, що колись i вона була людиною чи нагадувала людину, немовби думка про тлiннiсть уже колись проймала ii серце.

Минали столiття й тисячолiття. Згорблена, оточена суворими кам’яними пустелями, гора, що вмирала, все ще снила. Ким вона була ранiше? Що зв’язувало ii з пройдешнiм свiтом – якийсь звук, найтонша срiбна павутинка? Вона виснажливо длубалася в мороцi зотлiлих спогадiв, тривожно шукала обiрванi нитки, дедалi нижче нахиляючись над безоднею минулого.