Мандрівки близькі і далекі

Борис Олiйник, наприклад, i сьогоднi, коли всi злочини Ленiна вже розкритi, по-блюзнiрськи ототожнюе його з Христом, а Сталiна з Торквемадою, котрий, бачте, поглумився над наукою месii, – i без сорому стоiть украiнський поет на комунiстичних зборищах пiд портретами обох пролетарських вождiв.

Отож iз засмiченою ленiнiзмом свiдомiстю iхав я на побачення з братом-каторжанином, який цiле десятилiття прожив у пеклi ленiнсько-сталiнських концтаборiв.

…Аж за Вологдою обiзвався до мене мiй сусiд з протилежноi багажноi полички.

«Керюха, довольно молчать, пробуй варенье, – вiн подав менi пiвлiтровий слоiк з пахучими полуничними конфiтурами, – маманя дала на дорогу… Кушай и не бойся меня, я не сука, я – честный вор. Но помни: больше энтим делом не занимаюсь, надоело, работаю, как все, и дело с концом».

Я аж тепер приглянувся до нього: мiй сусiд зовсiм не скидався на вуркагана, хоч його манери й мова були явно блатняцькi, проте я за всю подальшу дорогу не вiдчув з його боку нахабства чи хамства – радше якусь надламанiсть, нiби жаль до себе самого.

Я пiддався на розмову, признався, що iду на побачення з братом, який вiдбувае строк на шахтi «Капiтальнiй», – це признання нас зблизило, бо Вова теж вiддубасив свое на цiй шахтi; з полiтичними не мав вiн жодних стосункiв, то й не знав мого брата; до полiтичних ставився прихильно: то чеснi люди, а що «бандьори» – що ж, якби не бандерiвцi, то й Воркута навiщо? Тут повно всiлякого люду, кожен сидить за свое, «а мне то что, лишь бы человек был хороший».

Ми перетяли тайгу i iхали вже лiсотундрою, залитою червiнню iван-чаю; той кривавий колiр навiював менi певнi асоцiацii, i вiд цього ставало тоскно на душi: такi шаленi простори, а призначенi переважно для того, щоб мучити i вбивати тут людей… Обабiч колii де-не-де маячили рубленi хатки, а людей не було видно, тiльки на зупинках вривалася у вагони «вохра» – червонопогонники перевiряли документи; пiд пригнiчений настрiй в очi кидалося найгiрше: ось поiзд вiдкинув, наче м’яча, якогось п’яного гевала, i лежить вiн горiлиць, а з носа б’е червоний фонтан; «это привычная картина, керя, зимой здеся замерзлые лежат, как бревна, слава Богу, настало лето, ужо и не темнеет… Эх, Воркута ты, Воркута, дальняя планета: десять месяцев зима, остальное лето!.

«А ты хохмач, браток, – гостиницу спрашиваешь. Тут такие гостиницы, что лучше не суй носа.