Мандрівки близькі і далекі

І врештi я уздрiв…

З нутра шахтових забудiвель вирушала колона одягнутих у чорнi роби й бушлати людей з бiлими номерами на кашкетах, руках, спинах i колiнах; попереду колони i з бокiв iшли з автоматами напереваги охоронники, якi тримали на поворозках запiнених i лютих вiвчарок; чулися покрики, лайка, i вряди-годи виразно лунала команда: «Шаг влево, шаг вправо – стреляю без предупреждения!»

То йшли в’язнi з роботи в бараки. Усi вони були начебто однаковi на вигляд – безликi, сiрi й знеособленi; оточенi з усiх бокiв охоронниками й собаками, що гарчали, вили й кидалися на крайнiх, чорнi прямокутнi колони гримотiли по бруку кирзаками й заходили у вiдкриту пащу залiзних ворiт, за якими на безмежжi тундрового простору протяглося мiсто баракiв; тим колонам не було кiнця, в’язнi йшли тисячами, а може, й десятками тисяч, i десь серед них мусив бути мiй брат.

Та як я змiг би в цiй безликiй масi його догледiти; я стояв геть стетерiлий, бо нiколи навiть думки не допускав, що так багато може бути на свiтi невiльникiв – i не за часiв фараонiв чи монгольськоi навали, не в «оспiваних» ясирах, яких гнали до Перекопу кримськi татари, а нинi – пiсля розгрому нiмецького фашизму, пiд час вiдбудови зруйнованих вiйною мiст, в епоху унiверситетiв, творчих органiзацiй, за життя Михайла Шолохова, Максима Рильського, Ерiха Ремарка, в еру найвищого розвитку людського мозку – розщеплення атомного ядра!

Я не мiг зрозумiти, навiщо державi стiльки в’язнiв, й коли усвiдомив, що така iх кiлькiсть знаходиться лише на шахтi «Капiтальнiй», а подiбних шахт й iнших промислових об’ектiв тисячi й тисячi, то здалася менi держава, основою якоi е тюрма, абсурдною, примарною, навiть не державою – суцiльним концтабором, що не мае нiяких пiдстав для тривалого iснування.

Але ж хто створив цього гiгантського й потворного державного покруча, хто?..

І в цей мент спала менi полуда з вiч: творцем його був Ленiн! Не Сталiн, а саме Ленiн, в якому я, свiдомо обманюючи себе, дошукувався елементiв людяностi. І я назавше втоптав задраповане флером гуманiзму злочинне iм’я в грязюку, замiшену ногами каторжан.

Не так давно, коли грунтовно студiював Бiблiю, готуючись до працi над романом «Євангелiе вiд Томи», прочитав я в Апокалiпсисi пророцтво загибелi цивiлiзованого свiту, висловлене в алегорii:

«І бачив я iншого звiра, що виходив iз землi i мав два роги, немов агнець, а говорив, як дракон. Хто мае розумiння, той нехай злiчить число звiра, бо це число людське, а iм’я йому 666».