Мандрівки близькі і далекі

Я довго розгадував цю загадку, i врештi дiйшло до мене розумiння. Склав iз сiрникiв число 666, змiшав i почав з них виписувати ймення: Нерон, Батий, Гiтлер, Сталiн. То не вистачало сiрникiв, то залишалися. Та врештi постало передi мною iм’я звiра: ЛЄНІН.

І я заспокоiв себе думкою, що ми вже пережили апокалiпсис; комуно-фашистське звiрство, яке прийшло на землю у XX сторiччi, показало, на що воно здатне, застерегло людство перед байдужiстю i бездуховнiстю, й свiт позбувся його назавше. Точнiше – позбуваеться.

Повертаючись з Воркути, я зробив у Москвi пересадку й використав вiльний час для вiдвiдин мавзолею.

Мусив це зробити, щоб побачити забальзамованих звiрiв. Я iх побачив i зрозумiв, що мертвi суть, як i iхнi злочиннi iдеi. Животiе на свiтi ще комунiстична практика, що зникне з лиця землi й забудеться повiк, як тiльки закопають мершу першого звiра, iм’я якому 666. Я забобонний.

Отак стояв я навпроти шахти «Капiтальноi», вiдчуваючи блаженну полегшу вiд того, що здер iз себе ленiнську машкару, яку одягнув iз тактичних мiркувань, полегшу вiд усвiдомлення, що нiколи вже не приросте вона до моеi свiдомостi; менi стало так радiсно, немовби в ту мить я побачив брата, якому мiг би зiзнатися в своему очищеннi.

Колони ще проходили, та вже видно було останню – i в першiй ii шерензi я побачив Євгена: був вiн на вигляд такий же, як у раннiй юностi, лише iз шкарубкою шкiрою на обличчi.

Я вигукнув, не тямлячи, що чиню: «Нуську!» Загарчали собаки, конвойний прикрикнув: «Не положено разговаривать с заключенными!» – та Євген повернув голову i, зробивши прохальний жест в бiк охоронника, спитав мене: «Ти Роман? Я не впiзнаю тебе…»

– «Завтра буду в тебе!» – крикнув я.

«Приходь нинi на прохiдну, я домовлюся», – вiдказав Євген i зник за брамою концтабору.

Того ж дня я зустрiвся з братом в кiмнатi побачень. Були i плач, i бiль, але й була незмiрна втiха: брат мiй вийшов з пекла загартованою, чесною людиною; вiн радiв з того, що ми однодумцi. Не знав тодi Євген, що остаточне прозрiння прийшло до мене сьогоднi на дерев’яному воркутинському хiднику.

Ми зустрiчалися три днi поспiль, впiзнаючи й вивчаючи один одного. Я звiрився перед ним, що готуюся стати професiйним письменником; вiн довго мовчав, потiм сказав: «Ти не зганьбиш нашого чесного iменi». Не запитав, а ствердив, а тодi просвiтлiв – став геть-чисто таким, яким я його бачив понад десять рокiв тому… І ми поринули у спогади, немов наслухали далекi дзвiночки iз санноi дороги, по якiй мчав наш час.