Мандрівки близькі і далекі

Певне, час мае властивiсть ущiльнюватися, а втiм, не е вiн для всiх людей i для всiх випадкiв однаковою у своiх вимiрах категорiею – ось тобi незмiннi година, хвилина, секунда, доба, вiк… Час у тому самому вiдтинку мае в рiзних випадках рiзну протяжнiсть: е час нудьги i втiхи, очiкування й зайнятостi, рiзнi вимiри мае той самий час для закоханих i для в’язнiв, зрештою, не однаковий вiн у людини працьовитоi й ледачоi. Немае його тiльки в письменника за роботою: тобто вiн е – максимально ущiльнений залежно вiд продуктивностi працi.

Значну частку свого життя я провiв у подорожах, проте мушу сказати, що майже всi мандрiвки були для мене перiодами найiнтенсивнiшоi працi, хоча для супутникiв я не був нiколи нудним, принаймнi намагався таким не бути; мiй рух у фiзичному просторi завжди мав утилiтарний характер. Враження й матерiали, набутi пiд час фiзичного руху, продовжували потiм жити в просторi духовному як зовсiм нове, нiде не iснуюче життя, проте воно завжди було еманацiею життя, фiзично вiдчутного, з котрим я мусив спочатку увiч зустрiтися, а потiм осмислити й домислити його: нiколи не вдавалося менi будь-що виссати з пальця.

Сказав Марк Аврелiй: «Час людського життя – мить у русi, й пiдтримати людину на дусi може тiльки фiлософiя».

Мудрi слова: кожен з нас за час прожитоi митi в русi повинен витворити свою фiлософiю, яка мала б так чи iнакше обгрунтувати сенс iснування: одному дано бiльше, комусь iншому – менше, але безсмертний кожен, хто створив власну фiлософiю на досвiдi, набутому у працi.

Не залишае слiду на землi тiльки лiнивець. Або той, чий рух зупинився на початку дороги…

Мiй рух на бабусинiй святвечiрнiй дорозi, який так шалено продовжуеться й нинi, мав обiрватися на перших стадiях моiх мандрiвок – у березнi 1944 року. А зрештою, тодi рух зупинявся кожноi митi для мiльйонiв людей, i ми не знаемо, яким би був нинiшнiй свiт, якби тi люди й донинi продовжували свою мандрiвку. А був би таки iнакшим, бо, як сказав Дмитро Павличко: «Безсмертнi всi: цей виховав дитину, той пiсню склав, хоч i едину, а той, що не зумiв цього зробить, коло дороги посадив калину».

Скiльки малих i великих незавершених дiл забрала смерть, i, певне, через те ми нинi так часто змушенi оживляти фiзичнi й духовнi пустирища, якi колись з’яловiли через брак людських рук i розуму.

Бог тодi врятував мене, й, напевне, тому я досi своею безупинною працею надолужую брак таланту, на який спонадiявся Господь, вдруге даруючи менi життя.