Подорожі Лікаря Дуліттлa. Запалення вогню

Лiкар гукнув iх, i вони пiдпливли до берега.

Вiн запитав iх, чи далеко до Континенту Пiвденного Полюсу.

– Приблизно сто миль, – вiдповiли вони, а потiм запитали, чому вiн цим цiкавиться.

– Тому що течiя весь час несе цей плавучий острiв на пiвдень. А це острiв, який взагалi-то належить до тропiчноi зони, де дуже спекотна погода, нещадне сонце i все таке. Якщо острiв не припинить рухатися на пiвдень, то дуже скоро все живе на ньому загине.

– Що ж, – пiдсумували дельфiни, – тодi залишаеться тiльки одне – повернути його у бiльш теплий клiмат, чи не так?

– Так, але ж як? – зiтхнув Лiкар.

 – Ми ж не можемо вiдвеслувати його назад.

– Нi, – вiдповiли вони, – проте його можуть штовхати кити, якщо тiльки ви зберете достатньо китiв.

– Яка чудова iдея! Кити це якраз те, що треба! – вигукнув Лiкар. – Як ви гадаете, ви б змогли привести iх до мене?

– А чого ж, звiсно, що можемо, – запевнили дельфiни, – ми якраз бачили одну зграю тут неподалiк, вони бавилися серед айсбергiв. Ми попросимо iх, щоб вони припливли сюди.

А якщо iх буде замало, постараемося й вiдшукаемо ще. Чим бiльше, тим краще.

– Спасибi вам, – подякував Лiкар. – Ви надзвичайно люб’язнi. Мiж iншим, ви часом не знаете, як це трапилося, що цей острiв став плавучим? Принаймнi наполовину, як я помiтив, вiн складаеться з каменю. Дуже дивно, що вiн узагалi здатен плавати, чи не так?

– Це незвично, – погодилися вони. – Але пояснення дуже просте. Цей острiв колись був гористою частиною Пiвденноi Америки, нависаючою частиною, щось на зразок недоладного окрайця, можна сказати.

Давно-давно, в часи льодовикiв, тисячi рокiв тому, вiн вiдколовся вiд материка, i якимось дивним випадком внутрiшня його частина, яка була пустотiлою, наповнилася повiтрям, коли острiв упав у океан. Зараз ви можете бачити тiльки його меншу частину, бiльша ж частина пiд водою. А посерединi острова з нижнього боку е величезна повiтряна камера, яка йде високо вгору всерединi гiр. От саме вона й тримае його на плаву.

– Який ексцентральний фенометр! – здивувався Бампо.

– Це справдi так, – погодився Лiкар. – Я мушу це записати! – І тут же вигулькнув його вiчний записник.

Дельфiни, пiдстрибуючи, понеслися в напрямку айсбергiв. І невдовзi ми побачили, як море здiймаеться й пiниться – це мчала до нас на повнiй швидкостi зграя китiв.

Це були справдi гiгантськi iстоти, i iх було добрячих двi сотнi.

– Ось вони й тут, – вiдрапортували дельфiни, вистромивши голови з води.

– Чудово! – вiдгукнувся Лiкар.