Подорожі Лікаря Дуліттлa. Запалення вогню

«Ми подумали, що це сам диявол», – сказали iндiанцi.

Потiм вони вийшли з печери й стали розглядати величезний камiнь, який ми звалили вниз. Вiн був завбiльшки з цiлу галявину, й вони обходили й обходили довкола нього, показували пальцями на розлам, який пройшов посерединi скелi, й дивувалися, яким чудом можна було ii скинути.

Мандрiвники, якi пiсля того вiдвiдували Мавпопавучий острiв, розповiдали менi, що ця гiгантська кам’яна плита тепер е одним з мiсць, яке обов’язково показують усiм прибульцям. І що iндiанськi провiдники, коли приводять туди вiдвiдувачiв, завжди розказують свою власну iсторiю про те, звiдки вона взялася.

Вони оповiдають, що коли Лiкар довiдався, що скеля закрила в пастцi його друга Довгу Стрiлу, то так розлютився, що розколов гору навпiл голими руками й випустив бранця на волю.

Друга глава

«Люди плавучоi землi»

І з того часу ставлення iндiанцiв до нас стало абсолютно iншим. Нас запросили в iхне селище на свято з нагоди вiднайдення втрачених сiмей. Тож, змайструвавши з молодих деревець ношi, щоб нести хвору жiнку, ми всi разом почали спускатися з гори.

Дорогою iндiанцi повiдомили Довгiй Стрiлi якусь новину, яка, вочевидь, була недоброю, бо, коли вiн ii почув, його обличчя зробилося вельми похмурим. Лiкар запитав його, в чiм рiч. І Довга Стрiла вiдповiв, що його щойно повiдомили, що вождь племенi, якому вже було вiсiмдесят, помер цього ранку.

– Саме через це, – прошепотiла Полiнезiя менi на вухо, – вони, мабуть, i помчали назад у свое селище, коли гонець забрав iх з узбережжя.

Пригадуеш?

– Вiд чого вiн помер? – запитав Лiкар.

– Вiн помер вiд холоду, – вiдказав Довга Стрiла.

І справдi, тепер, коли сонце вже сiдало, нас уже й самих хапали дрижаки.

– Це серйозна справа, – пояснив менi Лiкар. – Острiв усе ще перебувае в полонi цiеi звихнутоi течii, яка несе його на пiвдень. Треба буде завтра над цим помiзкувати. Якщо виявиться, що тут нiчого не можна вдiяти, то iндiанцям краще сiсти в своi каное й забратися з острова.

Лiпше вже пiти на ризик перевернутися в морi, нiж замерзнути до смертi серед айсбергiв Антарктиди.

Зрештою ми дiйшли до гiрськоi сiдловини i, подивившись униз на дальнiй край острова, побачили селище – велике скупчення куренiв iз трави та яскраво розфарбованi тотемнi стовпи ближче до морського берега.

– Як артистично! – вигукнув Лiкар. – Прекрасне розташування. Як називаеться селище?

– Попсiпетель, – повiдомив Довга Стрiла. – Це також i назва племенi.