Сторінка з книги

Можливо, що якась тогочасна «господиня», не дуже ощадна та охайна, замiшала такоi кашi бiльш, як було треба на раз, й покинула замiшку на сонцi. Вiд сонячного тепла каша висхла й легко вiдпала вiд стiнок посуду, але не попсувалася. Це наштовхнуло на думку, що з хлiбного зерна можна мати й заздалегiдь наготовлену iжу про запас.

Але все це могло бути дуже-дуже давно. Бо вже в могилах так званоi кам’яноi доби було знайдено жорна, щоправда – дуже грубоi, нехитроi працi. Власне кажучи, були це лише гладенькi камiння, мiж яких роздушували зерно.

Хлiб, спечений з такоi «муки», змеленоi на таких жорнах, був на вигляд як корж. Печено його також на розпалених камiннях: з них попереду згортали жар, а натомiсть клали тiсто. Часами стрiмляли коржа просто в багаття, инодi запiкали в гарячому попелi, як ще й за наших часiв роблять це кочовi цигани. Видима рiч, поки корж був теплий, його можна було легко гризти. А як вiн трохи полежав, то навряд чи сьогочасна людина, розкусивши його, не мусiла б потiм йти до зубного лiкаря справляти своi кволi зуби. А тим часом переважно такий лише хлiб людство мало порiвнюючи до недавнього часу. Дуже правдоподiбно, що iв такi коржi ще славнозвiсний грецький поет Гомер, котрий, як гадають, жив приблизно за 700 рокiв перед Христом. Бо ж в старiй Грецii хлiбопекарство стояло ще на початковому щаблi розвитку, хоч там вже було вiдомо не тiльки прiсний, але й заквашений хлiб. Греки вживали на хлiб пшеницю, ячмiнь i овес. Перси також замiсть хлiба пекли коржi, якi мало чим вiдрiжнялися вiд тих чурекiв, що про них згадуе Т. Шевченко i що iх iдять ще й сьогодня в Персii, на Кавказi та взагалi на Сходi. Чуреки роблять з пшеничноi, яшноi або й кукурудзяноi муки. Муку замiшують з водою чи молоком, трохи присолюють й формують великi коржi, котрi потiм легко налiплюють на розiгрiтi стiнки схiдньоi печи. Таку пiч копають в землi, завглибшки майже на зрiст людини. Стiнки ii гладесенько вимазано глиною. На сподi, в глибинi тiеi ями-печи розпалюють багаття. Тодi пекар чи господиня перехиляеться в пiч майже по пас й швидким рухом налiплюе на стiнки сировi чуреки. Звичайно, таку «операцiю» пекар пророблюе, будучи голий по пас та з головою, обмотаною мокрою хусткою.

Свiжий, теплий чурек мае неначе золочену шкуринку, а на нiй, поки ще тiсто формувалося, гострим зубчастим ножем-колiщатком покреслено в рiжних напрямах. Це на те, щоби в печi корж не здувався пухирями та щоби зручнiше було його ламати.