Силует

І заплакало срiбними слiзьми зiрок…

Тихим посвистом пролетiв наказ пiдпалювати «смолоскипи». Раби крешуть вогонь, а Аталовi здаеться, що то Фiльоменинi очi крешуть його по закривавленому серцi. І чуе вiн, як палять його гострi iскри… Ах, нехай згорить у них i цезар… i Рим… i цiлий свiт… i його життя… Щось бiльше за кохання, повнiше за спiвчуття, гострiше за бiль огортае варвара. Все, що вiдчував колись, зiбралось у цьому тремтiнню душi: i те, що було й уже забулось, i те сподiване, що мало прийти. І все разом протестуе й кричить, вимагаючи для себе й для тiеi прозороi дiвчини, зарум’яненоi зо споду запаленим хмизом, частиночки щастя, права на життя в цьому широкому, просторому свiтi.

Але чорними бовдурами диму чавить усе безмежна розпука. Бо ж – де те життя, коли все пiд владою смерти!.. Повiльноi й тяжкоi смерти…

Не зовсiм розумiючи пощо, вхопився варвар за лук i поклав стрiлу. Але на мить спустив додолу зброю.

– Фiльомено! Фiльоменко!.. Пригадуеш? Я обiцяв тобi вiддячити за все… Як я можу тепер?.

. Як? Тiльки так… – пiднiс лук i нацiлив на дiвчатко стрiлу.

Чорний дим кiлькома гадюками обвиваеться довкола Фiльомениних нiжок.

– Фiльоменко! Принаймнi ти не будеш мучитися, зайво страждати. Нехай твiй Бог змилуеться… Вiзьми i мене в той… твiй прекрасний садок.

Стрiла заспiвала, пурхнула, як маленька пташка.

Кивнула голiвкою Фiльомена й немов тiльки тiнь голосу впала Язиговi в ухо:

– Вiзьму…

Глибоко вбилася злiва у груди воякова стрiла. Припала, немов принесла не смерть, а поцiлунок.

Чистий i вiрний, на вiки вiрний, як сама смерть безповоротна. Але ще тремтiло Фiльоменине маленьке тiльце, а може, це пробiгали по нiй тiни вогняних язикiв, що били гострими батогами в потемнiле небо? А що, як жива?

Варвар швидко поклав другу стрiлу й пустив не в серце, а – для певности – пiд вухо. Пустив iз повноi тятиви, хоч i вiрив у твердiсть своеi руки. Але… дим… Як заслона, закривае вiн тiло, тiльки ще, здаеться, грае легкий усмiх на любому обличчi.

– Боже!.. А що ж, як вона ще й досi жива?

І Атал що було сили в руцi – випустив третю.

Вдалинi хвилювалися кривавою загравою лави живих палаючих стовпiв. Удавано-радiснi вигуки на честь цезаря переплутувались iз звуковим мережевом трiскаючого в огнi хмизу й заплiталися червоно-жалiбними стьожками – передсмертними стогнаннями жертв. Дехто з них пробував ще спiвати слова хвалебних гiмнiв, що падали святими квiтками на палаючi жертовники.