Силует

В нагрiтому повiтрi колихнувся вiтрець i потяг на урочистий похiд чад паленого м’яса.

Перед лектикою цезаря бiгли хлопчики й пригорщами сипали троянди, з бокiв iшли дiвчата-рабинi й кадили… кадили, аж звивалися хмари з того кадильного диму, а через них проходив пах i стогiн.

Варвар вiдчув, як уся його iстота наповнилась огидою, образою, жалем i гнiвом. В головi, непризвичаенiй до складнiших мiркувань, сплелися думки у вогнений вузол, а з того вузла увiльнена й ясна видавалася тiльки одна правда, що ii навчали Язига у вiйську:

– «Вояк, що програв бiй, жити не смiе!»

Ще раз кинув погляд – немов вiддав очi й душу – вгору.

Не бачив обличчя Фiльомени, але ж бачив, ясно бачив над ii головою розцвiлий вiнок сяйливо бiлого промiння. Не промовив нiчого, тiльки рвучко витяг меч…

* * *

Коли цезарiв похiд порiвнявся з Фiльомениним стовпом, два сенатори на хвилину перервали розмову. Їхнi байдужi погляди обережно дiткнулися до трупа молодого легiонера, що впав наперед iз устормленим у груди мечем.

Торкнулись i вiдскочили з погордою.

– Видима рiч – варвар, – з огидою кинув один.

– У лiсах i в боях тiльки можуть вони жити… Не в культурному Римi, – крiзь зуби процiдив другий.

– Не в мiру вражливi…

– Дикуни!..

Mater Regum

– «Мати королiв» – слова простi, а гордi, як римська епiтафiя. Та в дiйсностi вони й е епiтафiя, бо ж е це напис на цвинтарi в Аяччiо, на гробницi Марii-Летицii Бонапарте, що була матiр’ю Наполеона I-го, iмператора французiв, Йосипа, короля Еспанii (1808–1813), Людовика (батька Наполеона III-го), короля Голандii (1806–1810) i Жерома, короля Вестфалii (1807–1813).

Мати перелiчених володарiв, Летицiя, народилася 24 серпня, р. 1750 в Аяччiо, на Корсицi, в родинi малопомiтного капiтана Рамолiно. Був це старовинний рiд, середньоi заможности, доброi слави. Нiчим не визначався вiн з-помiж iнших подiбних поважних, порядних корсиканських родiв.

Коли Марii-Летицii сповнилося тридцять лiт, вона палко закохалася в Карла-Марiо Бонапарте.

Був то веселий, запальний юнак, що саме закiнчив правознавство в Пiзi, в Італii, й так само глибоко кохав Летицiю Рамолiно. Тiльки не мрiяв про те Карло, щоб одружитись i зажити спокiйним родинним життям зо своею милою в тихому кубельцi. Його палка вдача не могла знести й думки про те, що його прекрасна батькiвщина, його вiльнолюбивий нарiд мусять схилитися пiд тяжкою владою чужинцiв.