Силует

А той, i сам заслухавшись, забув про своi грошi, що вже ось-ось, вiд iще одного струсу столу, розточаться в поросi вулицi…

Все в Єрихонi, що мало вуха, знало про повернений чудом зiр жебраковi, знало й про те, що Пророк-Чудодiй наближаеться до Єрихону. Верховiття пальм, що по них i саме мiсто зветься «мiстом пальм», вiтали здалеку першi святого Пророка. Хитаючи вiялами широких листкiв, вклонялись Йому, кидаючи пiд ноги прозоро-синi килими тiневих вiзерункiв. Жiнки виносили з домiв хворих дiтей. З подвiр’iв виносили на ряднах або й з лiжком недужих, калiк, умираючих.

Зiгнута в попереку, всiм знана бабуся Едида, що вже багато лiт не могла випростатись, сперта на короткi палицi, поквапливо совгала назустрiч Учителевi.

Дужi дiти веселою хмарою непосидючих пташок, з вигуками й верещанням перебiгали вулицею. Нарештi, не марнуючи часу, завели гру: коли одна лава спiвала веселоi – друга пританцьовувала; коли ж танцюристи заводили сумноi – перша лава вдавала, що плаче[3 - Пор. Єв. Матвiя. XI. 16–17.

].

А Рехум все розповiдав. Тепер говорив про багатиря Мататiю, того, що звуть його «праведним», бо ж iзмалку дотримуе усiх приписiв Закону.

– Дотримуе! А от же, й не пiшов за Вчителем… – казав Рехум в схвилюваннi, й раптом обома руками затулив собi очi.

– Що, що тобi? Знов не бачиш? – вхопив його за плече гандляр очеретом на стрiли.

– Та де?! – закрутив жебрак головою. – Бачу свiтло! І свiт у славi його, немов цар Соломон у вiнцi променистому… І барва очам моiм усмiхаеться, як лука, квiтками весняними вкрита.

Тiльки ж усе здаеться менi, що вiд нинi нiчого й нiкого не повинна душа моя бачити, крiм Того, Хто мене уздоровив! – надхнено пiднiс обидвi руки Рехум.

– Але-ле! – знизила плечами Зебуда й подала переконливо: – То тобi з радощiв, сину!.. Ум за розум заходить.

– Стривай, стара!.. А чому ж не пiшов з Раббi Мататiя? – допитувався гандляр очеретом.

Рехум оглянувся, i погляд його впав на невелику, огрядну, кремезну постать митника Закхея, що неначе вся дихала добробутом та задоволенням.

Закхей нiчого не питався, не виявляв збiльшеноi цiкавости, тiльки, стоячи здалека, дивився. Його живi карi очi немов були освiтленi червонавими вогниками зсередини. Не мiшався до життя натовпу, тiльки обсервував юрбу й тiшився, бачучи, як рухливо та яскраво в промiннях сонця метушаться люди. Приемно було й те, що ось, знову, як за колишнi прадавнi часи, на землi дiються чуда, а вiн, Закхея, може чути про них вiд самовидцiв.