Силует

Почасти, щоб привiтати гостя, а почасти, щоб дати змогу орiентуватись, коли б я зблудила, – генераловi «молодцi» позапалювали ватри.

– Та, нема що казати, нинi час для нiчних подорожей не такий уже й зручний, – недбало кинув генерал.

Ми надолужували страчений час, а перед нами все розквiтали новi й новi вогнi в напрямi до генералового «зимовика». Та ось щось несподiвано з-за дрiмаючих темних скель кинуло пiд ноги нашим коням тривогу. Вони захвилювались, захропли, а з темноi пiтьми озвалася калiчена татарська мова:

– Люде подорожнi, спинiться! Сюди нема шляху!

Генерал запитав у тiй же мовi:

– А що ж ти там робиш, коли там нема шляхiв? Йди лишень сюди, ближче.

Десь пiд нами, в ущелинi, щось вовтузилось, бурмотiло й вiдпльовувалось. Нарештi прозвучали украiнськi слова:

– От i добалакайся з цими нехристями, особливо ж, як чоловiк застрягне в ущелинi з возом!

Тон слiв такий розпучливо-безнадiйний, а водночас чути в ньому й безмежну погорду до «нехристiв».

Хоч i повна пiтьма, а ясно бачу того чумака, що стоiть там з рукою в чупринi, уперто дожидаючи, аж поки прив’язаний за нiжку на його мажi пiвень не проголосить свiтанку.

Та уяву прогнав мiй генерал, що з мiсця почав знову з «сучого сина» по украiнському:

– То ти, бачу, здурiв, сучий сину, цими дорогами поночi возом iздити? Га? Що ж це тобi – Конотоп чи Золотоноша?!.

І поки генерал приперчував свою щиру мову, з пiтьми вималювалась бiла, кремезна постать правдивого чумака.

Полотняна сорочка, такi самi широчезнi штани, солом’яний бриль з великими крисами, а з-пiд iхньоi тiни – довгi бiлi вуса. Чисто, як iз Золотоношi!..

Пiдiйшов гiдно до самого генералового аргамака, скинув бриля, витер вуси, немов збирався цiлуватись, i мягким, схвильованим голосом подякував:

– Ну ж, i спасибi ж вам, паночку, на доброму словi. От таки привiв Господь зо своiми людьми в цiй дикiй сторонi здибатись.

І хто б подумав?! Я бо гадав: звiсно, нехристi чорномазi. Аж воно, бачу, таки нашi люде! Дай же вам, Господи, щасливоi дороги…

Козаки миттю увiльнили «чумацьку мажу», але мусiли ми ще трохи затриматись, бо ж зустрiчний прохав:

– Зробiть, люде добрi, менi старому Великдень… Хай почую ще бодай одно солодке слово! Хоч лайте, аби по-нашому.

Приiхали ми на генеральський «зимовик» по пiвночi.