Силует

О-i здивовано пiднесла голову:

– Невже нiчого не чула? А скiльки ж про нього було розмов? Застрелився ще перед революцiею.

– Неможливо!

– На жаль, стало це для нього единим виходом. Бо ж вiн був таки правдивий лицарь, хоч i середньовiчноi форми. А причина, як i повинно бути для справжнього лицаря, – вiчна й невмiруща: кохання… Так, так! Не махай руками – Іван Михайлович на старi колiна зустрiв «даму», яка була йому цiлком пiд пару. Та ж у його серцi не могло бути мiсця нi для чого, що хоч здалеку могло б нагадувати зраду.

В листi, якого лишив, написав, що зрадити дружини не може, бо це б плямувало його вояцьку честь, але чуе, що лишившись живим, мiг би пiдлягти спокусi «зробити свинство, як останнiй сучий син». А тому iснуе тiльки один вихiд – «попередити безобразiе».

– А генералова?

– Ну, та була «женщина сирая», не мала великоi сили волi. Збожеволiла…

* * *

Милий Запорожцю! Чи згадае вас ще хтось, крiм мене – «не злим, тихим словом»? Нехай же вам буде пером чужа земя!

Зустрiч

Дiвчатко пiднесло ручку, неначе проповiдник:

– А там, Атале, в тому райському садку, де походжае Агнець, – квiти спiвають, як пташки.

А пташки людськими словами розповiдають чарiвнi-пречарiвнi казки. І нема в тих казках нiчого страшного або лихого: нi про жахливу Горгону, анi про ненажеру Мiнотавра.

Молоденький варвар, ще майже дитина, щасливо посмiхався. Достругував гладенько вичищену, мов iз слоновини, сопiлку, що мала бути забавкою-дарунком для його малоi приятельки-вчительки Фiльомени.

Хитнув головою, вiдкидаючи з чола пасмо волосся:

– Добре було б, Фiльомено, вiдпочити в тому твоему садку замiсть того, щоб, мов осел, крутити пекаревi жорна! Ех, добре б!..

– І вiдпочинемо, Атале, – переконано присвiдчила дiвчинка. – Вiдпочинемо, коли закiнчимо працю «на винницi Божiй». Тiльки ж… – i Фiльомена, наслiдуючи рух, що пiдглядiла його в дорослих, – розклала широко ручки в повiтрi: – тiльки ж, я ще маленька i жадноi працi на винницi ще не робила.

А ти – адже ж не на винницi, а тiльки у пекаря працюеш… Тож що маемо робити? Чекати, аж прийде час…

За розваленою стiною, що вiдмежовувала тiсне подвiр’ячко Фiльомениних батькiв вiд сусiдньоi пекаревоi оселi, зачулися кроки, потiм – своерiдний згук: сипалося зерно до дзвiнкого посуду. За тими добре знайомими згуками залунало не менш знайоме:

– Язигу!.. До жорен!..

Атал мотнув головою, як кiнь, готовий зiрватися до скоку.