Вітраж

Почала шукати там. В псальмах найшла аспiда, василиска, але про жабу не було й слова.

Щовечора збирались сестри в каплицi перед вiвтарем Мадонни, спiвали лiтанiю. Мехтильда особливо любила цю службу й щоразу радiсно виспiвувала сама. Однак сьогоднi ii голос тремтiв. Вона не насмiлювалась пiдвести очей на бiлу, заквiтчану статую Богоматерi – стiльки ж брехнi та ще й неслухнянiсть тяжили на ii душi!..

Однак же трагедiя збiльшувалася ще тим, що завтра – субота, тобто сповiдь… Що, що вона там скаже?!

Увечерi, вже будучи в своiй келii, вона так само не могла молитися.

До останньоi мiри стурбована, вона не знаходила собi мiсця. Не могла спати. Тiльки перед свiтом задрiмала i iй ввижався страховинний сон. Величезна жаба хапала ii за руки й, дико регочучи, тягла просто в пекло, а сама глухим, хриплим голосом промовляла:

– Ну, так! Я, звiсно, – Сатана! Ха-ха-ха! А ти й не пiзнала одразу? Так знай же, що я прийшла по твою душу!.

Обливаючись холодним потом, сестра Мехтильда, скочила з лiжка.

– Господи милостивий! Що ж це? Що ж це?!.

А ясне, палке сонце французького пiвдня радiсно вигравало надворi; квiтучi глiцiнii та каприфолiй, усмiхаючись, заглядали у вiкно келiй й немов би вiтали молоду чорницю…

Десь задзвонили дзигарi: сiм… сiм!.. О, Боже! А служба починаеться в шiсть…

Сестра Мехтильда проспала службу Божу.

– А все ж таки: що ж я дам iсти тiй жабi? – замiсць каяття своему новому грiху, подумала дiвчина.

А потiм заломила руки й голосно заридала:

– Пропала ж я! Загинула навiки! Навiть вже страху Божого, навiть каяття за своi грiхи нема в моiй душi!..

І не встигла сестра Мехтильда вiдповiсти: «Навiки вiкiв!», як до неi увiйшла сама мати абатиса.

– Як ся маеш, донечко! – запитала вона, наближаючись. – Я не велiла будити тебе. Мати Анжелiка розповiдала менi, що ти вчора захворiла. Чому ж ти менi ранiше не сказала, дитино, що тобi тяжко на цiй працi, яку я тобi загадала? Треба ж берегти свое здоров’я, бо зневага до свого тiла – грiх! Отож, сьогодня вiдпочинь, а, як будеш завтра себе добре почувати, то пiдеш помагати матерi Анжелiцi в капличцi.

Сестра Мехтильда слухала й тяжко дихала.

Такi всi тут до неi добрi, такi ласкавi, уважнi… А вона – негiдниця, брехуха!

Коли б мати абатиса пробула в неi ще хвильку, – вона б не витримала, впала б перед нею навколюшки i призналася б «у всьому».