Вітраж

– Та як же нема? – навiть образився чоловiк. – Ти ж тiльки що вiдiбрав ось хоч би в осла.

– Добре, – усмiхнувся Алах. – Я оддам iх тобi, тiльки ж пам’ятай, що цi десять лiт – вiд 30-го до 40-го року – ти будеш змушений працювати, як осел. За перших 30 лiт ти мусиш вивчитися, нагулятися, подумати про душу, а вiд 30-ох будеш мати найтяжчу й найнуднiйшу працю – дбати про своiх дiтей. Задоволений ти?

– І так, i нi, – вiдповiв чоловiк. – По-перше, що я собi цiлком не так сподiвався. Ну, та нехай уже буде по-твойому, бо ж ти таки Алах!.

. Але ж менi цього мало!

– Тобто як? – здивувався Алах. – Я тобi додав четвертину, а ти кажеш: мало?

– Та кажу ж!

– Добре! Бери собi й 10 рокiв пеських. Тiльки ж знай: вiд 40 до 50 лiт перестануть тебе бавити радощi життя. Все тобi буде не по-твойому, а ти будеш нарiкати та на всiх гаркати. То ж не здивуйся, коли од кого почуеш: «Старий пес!»

– Гм… – похнюпився чоловiк. – Небагато обiцяеш ти менi приемности, Алаху! Ну, та вже най: все ж таки менi здаеться, що лiпше собаче, як жадного! Отож знаеш, що я тобi скажу? Оддай вже менi й решту, що маеш в запасi.

– Як i малпячi роки? – аж здивувався й сам Алах. – Ну, й ненажерливий же ти, чоловiче! І хто мiг би подумати?

– Та ж вони тобi не потрiбнi, – вiдповiв чоловiк.

– Коли так тобi кортить, то бери й цих 10. Тiльки ж з ними ти береш i малпячу вдачу… Отож не нарiкай на мене, коли з тебе смiятися будуть твоi дiти та онуки… Ти сам собi це випросив.

Алах позiхнув i пiшов вiдпочивати.

Мадярська казка

З пам’ятноi книжки

Ох, як же набридло iхати все тiею безкраею пустою…

Рiвнина – мов широкий стiл – розiслалася скрiзь, куди сягае око. Тiльки зеленiе висока трава, покрита, мов шатром, синiм-синiм небом, вiд якого аж очи слiпнуть. А село, неначе жменька бiленьких кубикiв, лише маячить в iмлi, що лягла заледве помiтною блискучою рiчкою.

Перед нами на рiчному шляху, аж бiлому вiд куряви, чорнiють двi постатi. Чи то вiд спеки, чи – може, з утоми – вони туж-туж пересуваються ноги.

Мить – i ми порiвнялися з ними. А ще мить – i залишили iх за собою. Тiльки й встигла я зауважити в клубках куряви – старого, сивого дiда жебрака та босу, обшарпану дитину.

І знову – зелена пуста, сине-сине небо над нею, а мiж ними – бiлий, без кiнця-краю, курявий шлях…

Ох, далеко ж ще до села. Далеко й до вечерi…

Правда, iсти ще не так i хочеться, але ж пити… Ах, пити!.. Губи ж опалено палкою курявою, пашать, пашать мов у горячцi.