Вітраж

Тихенько схилилася над пораненою жабою й злегенька доторкнулася до неi травинкою. Але ж ропуха була налякана й змучена: вона навiть не спробувала тiкати. Тiльки тяжко дихала й дивилася на чорницю круглими, безтямними очима…

Чорницi стало шкода знiвеченого створiння. Особливо, коли вона помiтила, що з перерубаноi жабиноi лапи капае кров. Їi нiжне, чутливе серце не могло знести вигляду крови…

Була це зовсiм молодесенька дiвчина, екзальтована, ймовiрно, повна нерозв’язаних питань, що ставило перед нею попередне життя, ще там, серед крутих, самовпевнених буржуа, двоедушних й холодно-фальшивих.

Те життя маленького провiнцiяльного мiстечка наганяло на неi жах своiми повсякденними конфлiктами, своiми очевидними протирiччями мiж iстинами, що давала вiра, й непоборимою дiйснiстю. Тендiтна, нiжна душа дiвчини не могла згармонiзувати життьових дiссонансiв й примусила ii тiкати з свiта за високi манастирськi мури. Там, коли б вона не знайшла всiеi правди, то принаймнi не буде мати нагоди здибуватись з неправдою. Там i тiльки там, в тихому манастирi, що ще з дитинства приваблював ii своiм таемничим спокоем, вона мрiяла знайти iстнування без протирiч, жорстокости, бруду, фальшi, брехнi…

І от, тепер вона бачить на манастирських дорiжках кров живоi iстоти. Бачить знову офiру тiеi людськоi жорстокости, що гнала ii за цi святi стiни… Правда, перед нею – тiльки жаба, нижча з нiмих тварин, але ж хiба вона не хоче жити, хiба вона не почувае страждань, болi?!

– Бiдна, нещасна моя животинка! – тихо говорила чорниця.

– Не бiйся, я нiчого лихого тобi не зроблю.

Хотiла взяти ii й вiднести кудись, щоб врятувати вiд того «немилосердного Жан-П’ера», але ж стояла й мiркувала.

– «Що то – свiтська людина! Йому найважливiше – вигляд. Хiба ж ця жаба винна, що вона виглядае так негарно? Але вiн не хоче помислити, що й це таке саме Боже створiння, як i ми – люде. Святий Франциск, Божий спiвак та поет, – той би iй сказав: “сестра наша, жабо!”»…

Але ж, власне, тi мiркування походили з того, що ця «сестра», справдi, була така огидна, вирячкувата, що чорницi було тяжко наважитись взяти ii в руки.

Вона й сама впiймала себе на тiй думцi.

– Гордiсть наша! – зiтхнула вона й, пересиливши огиду, пiдняла з землi жабу.

Й було саме вчас: вже повертався до грядок Жан-П’ер.

– Сестро Мехтильдо! – звернувся вiн до чорницi ще здалеку. – Якщо ви скiнчили салату, то не тiкайте: треба ще попересаджувати…

Але ж сестра Мехтильда вже зникла за бузковими кущами.