Вітраж

– Чого вона? Наче iй ряса запалилась?! – промимрив сам до себе городник. – Сказано: баби! Чи вона тобi в спiдницi, чи в рясi – нема рiжницi: ф’iть – тiльки й бачили… Циндрi! З ними напрацюеш! Я ж кажу матерi абатисi: вiзьмiть менi в помiшники хлопця, п’ятнадцять рокiв вже говорю те саме. А вона: статут забороняе!.. А от так вихорем лiтати не забороняе?!.

І вiн злiсно почав штрикати лопатою в грядку.

Тим часом сестра Мехтильда спинилася за бузком, щоб трохи вiдсапати. Втомитися не було чого, бо ж перебiгла вона всього кiлька крокiв.

Але ж у неi стукотiло серце, неначе вона пробiгла принаймнi з милю. Обличча палало, в скронях гуло… Ще б пак! Вона ж бо добре розумiла, що в ту мить вона зробила аж два грiхи. По-перше збрехала, бо добре чула, як кликав ii Жан-П’ер; а вдала, що не чуе. По-друге ж – втекла вiд працi, яку iй сьогодня загадали…

– «Тiльки ж це не вiд того, що я ледача! Ти ж бачиш, Мати Божа! – зiтхнула вона. – Я вмить повернуся. Тiльки занесу кудись й сховаю в безпечному мiсцi цю бiдолашну тварину.

Вернусь й все поясню городниковi».

– «Виходить – знову збрешеш!» – прошепотiв в ii серцi невмолимий голос.

– Боже! Будь до мене милостивим! – злякалася чорниця й хотiла вдарити себе в груди на знак того, що вона сама себе осуджуе за грiх.

Однак не могла того зробити: в руках у неi була жаба.

– «Справдi, на цьому свiтi зо всiх куткiв нас чекае спокуса! – подумала сумно сестра Мехтильда. – Як спрут, простягае вона до нас своi огиднi лапи й хапае тими пазурями нас бiдних!.

. Хiба ж не милосердя керувало моею рукою, коли я взяла тебе, сестра моя, жабо?! За що ж ти маеш безневинно гинути? Коли тебе сотворив Всемогутнiй, мусиш жити заради Його хвали та слави!»…

Вона дивилася на врятовану ропуху, а та, неначе розумiючи, що вже iй не загрожуе небезпека, тихо сидiла на руках у чорницi й дужою лапкою, мов рукою, вхопилася за палець сестри. Це вже цiлком зворушило дiвчину.

– «Бач, почувае, сердешна, що я iй бажаю добра! Ну, не бiйся ж, сестричко! Ходiм!»…

І, прямуючи травою, сестра Мехтильда побiгла просто до старого водограю в далекому кутку садка. В басейнi нiколи не бувало води, бо водограй давно був зiпсований, покинутий.

Там з моху, камiнчикiв та галузинок зробила чорниця над жабою дашок, щiльненько загородила ii, щоб жадне «немилосердне око не вглядiло бiдноi тварини» й раптом стала нерухомо.