Вибрані вірші

Книга – цей, як казав Анатоль Франс, справжнiй «опiум Заходу», – важила для нього аж нiяк не менше, нiж природа чи бiжуче життя. Вiдтодi, як вiн iще геть малим прочитав «Робiнзона» в украiнському переказi Бориса Грiнченка, книга стае для нього культом. Потiм буде навчання в елiтарнiй киiвськiй гiмназii «Товариства сприяння середнiй освiтi», коло «золотоi молодi» з усiма ii звичаями, докладно описаними Рильським на початку п’ятоi глави «Мандрiвки в молодiсть»: вiд розмов про високу поезiю та модних авторiв до «сатанiзму», «гедонiзму», «титанiзму» й ефiроманii.

З того часу, як казав Зеров, «вiчними супутниками» Рильського стають Нiцше, Гейне й Бодлер – «безумний, що сходить туди, “де мертвий гнiв i нежива любов”, арлекiн з кривавою трояндою, i третiй – мученик “пекельного раю”». А ще був Блок, чию поезiю, як згадував сам Рильський, вiн «з юних лiт захоплено читав iз своiми друзями». Хiба ж цикл «Беатрiче та гетера» – не «блокiвський “змiiний рай”, перемiщений з Островiв i Єлагiноi стрiлки на Хрещатик i схили Днiпра» (Леонiд Новиченко)? А поруч – Шевченко й Кулiш, Франко й Леся Украiнка, Олесь i Кримський, Мiцкевич i Словацький, Лермонтов i Марлiнський, Фет i Бунiн, Тютчев i Анненський, Достоевський i Мережковський, Шекспiр i Дiккенс, Байрон i Джером, Гамсун i Метерлiнк, Буало й Вольтер, Малларме i Лерберг, Гюго й Мiстраль, Ламартiн i Ренье… Та хто iх усiх перерахуе? Сам поет писав про лiтературнi уподобання своеi молодостi: «В лiтературi я певний перiод захоплювався французькими та росiйськими символiстами…». Перегодом настала черга «Парнаськоi школи»: Теофiль Готье, Шарль Леконт де Лiль, Сюллi-Прюдом, Жозе-Марiя де Ередiя, Теодор де Банвiль, Леон Дьеркс… А вже на цьому грунтi Рильський, кажучи словами Зерова, знаходить власний «класичний стиль, з його зрiвноваженiстю i кларизмом, мальовничими епiтетами, мiцним логiчним побудуванням i строгою течiею мислi»…

Натомiсть для Тичини «класицизм» чужий. Павло Загребельний навiть стверджував, що поет узагалi «не любив холодноi неокласики».

Але Рильського вiн любив, бо неокласика Рильського аж нiяк не «холодна», на вiдмiну вiд неокласики, скажiмо, Зерова (згадаймо парадокс Юрiя Шереха на сторiнках мурiвського «Хорса»: «…Зеров був справжнiм поетом, поскiльки вiн не був неокласиком; а в мiру наближення до реалiзацii неокласичних iдеалiв вiн справдi втрачав ту безпосереднiсть, без мiнiмуму якоi нема i не може бути поезii»).