Вода з каменю. Саксаул у пісках

Така собi перелiтна пташка i не знаю, що, власне, е моiм… – Анна стиснула тужливо губи. – Тепер працюю концертмейстром у хорi Амадея Моцарта-сина, вiн живе у Львовi, заснував музичне товариство.

– Я й не чув про це…

– І все нiмецьке, все нiмецьке… Вуечек впевнений, що все, що ми робимо, – то для Польщi. А ii ж немае…

– Є Польща, – крiзь дрiмоту озвався Уруський. – Є народ польський.

– Але ж ми його не знаемо, вуечку. Нi ви, нi я. А живемо серед русинiв, i iх теж не знаемо. Ми немов на iншiй планетi…

Твоi нiженьки сльозами зливаю,

Ах, прости синовi, хай не загибае!.

зойкнуло Маркiяновi в грудях.

Анна сказала:

– Ви такий мовчазний… А скажiть, кого ви найбiльше шануете з польських поетiв? Тiльки нiчого не говорiть про Мiцкевича, його всi шанують.

– Я… – задумався Маркiян. – Я люблю Фредра.

– Ах, досить про нього. Це якась хвороблива мода на Фредра. Розбещений панич львiвських салонiв у бальовому фраку… спiвець аристократичних недобиткiв.

– Ну, доню, ти вже задуже, – прокинувся Уруський. – Звичайно, ми, лiберали, не можемо надто ним захоплюватися, але талант – талант у нього справжнiй.

– Талант виявляеться не тiльки в майстерностi вiрша, вуечку, а ще й у тому, про що цей вiрш… От я Гощинського люблю. Це муж у поезii, борець, революцiонiст, хоч i не завжди його строфа досконала… Його «Канiвський замок»… ви не читали, Маркiяне? Ну, як ви могли не читати поеми, яка оспiвуе вашу iсторiю! – запалювалася Анна.

– Я доконче познайомлюся з його творами, панно, – сухо вiдказав Маркiян, на мить прохолонувши до Анни, – ii захоплення Гощинським здалось йому навiяним, штучним. Запитав: – А ви i з поетом знайомi?

– Та нi, – знизала плечима Анна. – Як я можу бути з ним знайома? Не маю навiть поняття, де вiн живе…

– Тепер у Варшавi, – вставив Уруський.

– І менi не сказали?

– Ну, з ким я не зустрiчався… А ось уже й Ожидiв. Ви заночуете у нас, Маркiяне, правда?

– Нi, нi, зупинiться бiля дороги на Бiлий Камiнь. Звiдти до Пiдлисся рукою подати, я пiшки…

– То, може, вуечку, пiдвеземо його, адже чорна нiч, – запропонувала Анна, i знову тепло хлинуло вiд неi на Маркiяна.

– Та що ви… – пробував заперечувати.

– Мовчiть, ви ж у нашому полонi.