Вода з каменю. Саксаул у пісках

Я при ньому такий закiнчив унiверситет, в якому тобi нiколи не доведеться вчитися; нема вже Івана Рюмiна, але частину його я несу з собою, в собi, я iнший став, i ми всi станемо iншими, бо вже знаемо, за що i проти кого треба воювати».

Мiхал напевне вечорами просиджуе в «Пекелку», бо куди йому приходити, як не до панi Малгосi; Йосип завтра його зустрiне i попросить прощення за те, що виманив його проливати кров за панiв, але ж, Мiхале, там i польськi бiдарi за панiв кров проливали i волю свою вiддали, бо повiрили, що настала пора боротися за свободу.

А вона, та пора, тiльки мае настати – коли виздихають тi, якi зрадили нас на пляшiвських болотах.

Я вже не познайомлю тебе з Іваном, вiн лежить пiд сосною у волинському лiсi, а менi в пам’ятi весь час бринять слова вiрша, якого вiн завжди говорив напам’ять, коли ставало дуже важко… Ти любиш вiршi, сам iх складаеш, а цього написав ув’язнений декабрист Одоевський, я самого поета не знаю, але вiрш який!

Наш скорбный труд не пропадет,

Из искры возгорится пламя,

И просвещенный наш народ

Сберется под святое знамя!

Це станеться, Мiхале, хiба мало таких iскор у моiй кузнi, а в iнших ремiсничих майстернях хiба мало, i якби з кожноi вибухло полум’я! А в тебе скiльки тих iскор у головi, ти ж такий розумний… А люду в нас! Та невже не знайдеться хоч один, хто роздуе тi iскри, i пiдуть вони шугати полум’ям помiж народом, темряву розганяти, просвiщати i збирати нас пiд святе знамено?

Кiлька днiв iшов Йосип, в думцi розмовляючи з Мiхалом, з Іваном, з собою, i врештi побачив – так, нiби нiколи не покидав цих мiсць, – винникiвську винокурню, а за нею, трохи далi, дрiбний розсип льоншанiвських хаток.

Вiн зупинився, на мить прирiс до землi, а тодi рвонувся з мiсця i побiг легко й прудко, немов тi ноги не пройшли тисячi верст, немов важке ковальське тiло стало враз легким, як у бiгуна; Йосип тупотiв стежками Кайзервальду i, задиханий, знеможений, зупинився нарештi бiля своеi кузнi.

Вона була холодна й мертва, обiч перекособочилася хатка, вiдхиленi дверi звисли на однiй завiсi.

Йосип заглянув досередини свого житла – звiдти тягло пусткою i цвiллю. Зайшов до кузнi: на долiвцi чорнiв горбик притоптаного вугiлля, зi стiни стирчала жердина, на якiй колись висiв ковальський мiх, за кувадлом, клiщами й молотами слiд пропав – що ж, ремiсникам потрiбен iнструмент, а по Йосиповi в «Пекелку» давно вже, мабуть, випили за упокой… Треба йти до корчми, вже вечорiе, там напевно сидить Мiхал.