Вода з каменю. Саксаул у пісках

Мiхал мусить там бути!

Йосип зiйшов Круп’ярською вниз, дверi корчми були вiдхиленi, як i пiвтора року тому, вiн ступив на високi схiдцi, з яких не раз спускав униз пiд кущики бузку чужих зальотникiв, заглянув досередини: шинкарка Малгося, та сама – товстозада, з пiдпухлими вiд вина очима, цiдила з бочки пиво, за столиками сидiли незнайомi люди.

Коваль зайшов, став навпроти Малгосi, кивнув iй головою – так, нiби вчора тут пиячив, а нинi зайшов похмелитися, а та пiдозрiло позирала на гевала у пошарпанiй тiлогрiйцi, з якоi вилазило мiшковиння, скоса моргнула до клiентiв, щоб допомогли, якщо цей пройда почне зчиняти бучу; Йосип утямив, що вiн, очевидно, змiнився, i Малгося його не впiзнае.

– Малгосю, – сказав, силувано посмiхаючись, – я ж Йосип…

– А бодай тебе… – Шинкарка злякано блимнула запаволоченими очима. – Ти звiдки тут узявся… такий…

– Та по селах ходив, на фiльварки… Там роботи до чорта… А де Мiхал?

– Який Мiхал? – Шинкарка цiдила пиво, спiдлоба позираючи на обшарпаного Йосипа.

– Як – який? Таж Сухоровський…

Малгося опустила очi, вони забiгали, немов чогось шукали на шинквасi. Не пiдводячи голови, налила в пугар вина, подала Йосиповi, мовлячи сухо:

– Не знаю, де вiн…

– Як ти можеш не знати, де Мiхал?

– Ти мав би вiдати, а в нас тепер нiхто нiчого не знае…

Йосип перехилив пугар, вийшов з корчми. Щось недомовляе Малгося… Пiшов униз Личакiвською, йому зустрiчалися знайомi шевцi, слюсарi, муляри, пiдходив до них, нагадуючи, що вiн коваль з Круп’ярськоi.

Колишнi братове-ремiсники поглядали на Йосипа сторожко i з недовiр’ям, навiть не запитували, де вiн був, а про Мiхала жоден нiчого не хотiв казати – вiднiкувались, мовляв, i не знають такого.

Що ж трапилося? А може, й не вернувся. Адже бачив Йосип, як Мiхал гамселив кулаками австрiйцiв над Стиром, могли й пристрелити…

Вийшов на Губернаторськi вали, звернув на Векслярську, зупинився: з-за рогу виiжджав запряжений двома шкап’ятами похоронний караван, Йосип упiзнав Курковського, пiдбiг до нього, той цвьохнув батогом, щоб не пiдходив: «Не видиш, холерного пана везу, йолопе!» – «Пане Курковський, я коваль Йосип з Круп’ярськоi, ваших коней кував, ви нас з Сухоровським до Белза везли… Скажiть, де Мiхал?» – «Прiч, волоцюго, не квапся до мене, встигнеш! – таки вдарив Курковський Йосипа батогом.

– Мiхала йому… Я тих Мiхалiв вже й не знаю скiльки вiдвiз на Пелчинський цвинтар».