Ліля. Париж. Кохання

– Це ж башта церкви Святого Духа[41 - Найбiльший i найвизначнiший храм у Гайдельберзi, розташований у районi Старого мiста посеред Ринковоi площi, недалеко вiд замку. Його вежа пануе i формуе разом iз восьмикутною вежею замку образ мiста. Побудований iз червоного неккарського пiсковика зальний храм iз бароковими дахом i баштовими куполами вважаеться абсолютно унiкальною будовою високого художнього класу.]?

Швабець хитро всмiхнувся.

– Але як? Вона ж у дiаметрi масюпусiнька… Я ж кчора пiдiймалася на неi як туристка i навiть не помiтила цих дверей…

Вiн склав руки на грудях i все усмiхався, нiби торжествуючи над моею здогадкою.

Я зрозумiла, що вiн радiе з мого здивування й того, що менi вiдкрилося щось нове. Врештi-решт вiн вiдповiв:

– Є такi самi й у вашому Секр Кьор, i в Нотр Дамi…

– Ми просто не помiчаемо iх, еге ж?

– Еге ж…

– Хоча тепер менi здаеться я точно бачила такi дверi з надписами, що забороняли заходити всередину.

– Може бачили, а може й нi.

Людям притаманно не бачити того, що ставить зайвi запитання.

Нiмець знизав плечима. Крiзь дах пробивалося промiння сонця на схилку, яке сплiтало своiм сонячним павутинням навколо його макiтри нiмб.

7

Якщо описати ту кiмнату, де я була, вистачить кiлькох слiв: крихiтне примiщення з круглими цегляними стiнами посеред вежi найвiдомiшоi церкви швабського пфальцграфства. Я забула вказати всього одну рiч: зусiбiч того примiщення стирчали пожовклi скрученi сувоi пергаменту – вiд самоi пiдлоги аж до самiсiньких сонячних променiв вiкон.

Кiмната нагадувала iжака, вивернутого колючками всередину.

– Це архiв? Його ж нiби перенесено до унiверситету?

– А ви кмiтливi, – знову розплився в усмiшцi мiй вiзавi й хитро усмiхнувся. – Менi навiть буде якось неприемно вас розчаровувати. Може, й не варто?

Я поморщилась, намагаючись з’еднати в одне цiле всi факти, що я знала.

– Так… Собор Святого духа в Гайдельберзi. Прародич Палатинськоi бiблiотеки.

Ну як прародич… Власне, iз собору ця збiрка епохи Вiдродження й почалася. В 1430-му, якщо вiрити джерелам, курфюрст Людвiг ІІІ заснував так звану шрифтову бiблiотеку прямо в соборi, бо в ньому було добре освiтлення для читання. А потiм вже його наступник, знову ж таки, якщо вiрити джерелам, Отто Генрiх у 1550-х об’еднав цю збiрку з колекцiями свого замку, я так розумiю – приватною i бiблiотекою унiверситету?

– Так.