Марічка. Київ. Зрада

 – Може, вiн просто бахнутий?

– То однозначно, – вiдповiла Марiчка й неабияким зусиллям таки напружила свого ботоксного лобика, аби поморщити його хоч трохи на знак згоди.

– Слухай… Ти як? Тобi дуже погано насправдi? – Алекс доторкнулася до холодноi, неначе мармуровоi, руки подруги й подивилася iй у вiчi.

– Чесно? – Марiчка нарештi вiдволiклася вiд вже холодного капучино й уп’ялася гострими очима в такi самi гострi й бездоннi очi подруги. – Я вчора плакала. Вперше за багато рокiв. Мабуть, я можу визнати це – в мене була iстерика.

Я буквально ридала й весь час повторювала, як молитву: «Господи, за що? Господи, за що?..» А потiм пiдсвiдомо, я навiть не знаю, як це трапилося, почала повторювати: «Дякую, Боже, дякую… Що вберiгаеш мене вiд таких людей». Знаеш, я гадаю, моя пiдсвiдомiсть мене вберiгае. Береже, i тому оцi, такi, iншi, просто зникають iз мого життя. Розумiеш?

– Так.

– А ще я була у психiатра.

В Алекс за цих слiв вiдпала щелепа:

– Неочiкувано.

– Нi, серйозно, – пiдтвердила подруга.

 – Я була в психiатра. Щоправда, це мiй колишнiй ще зi школи, так би мовити, але вiн – вiдомий психiатр. Чи психолог… Один чорт. Так що можна сказати, що я була у психiатра.

– Ти записалася до нього на консультацiю? Чи як?

– Та нi… Ну до такого я ще не додумалася. Хоча, можливо, було б варто… Варто?.. – перепитала Марiчка.

– Ну, я не знаю… Залежить вiд того, як тобi болить.

– Менi болить. Ще i як. Та до бiса. Я знаю чувака всього якихось чотири мiсяцi, а вже так побиваюся.

Це нормально? Не, це ненормально…

– Ладно, – вирiшила змiнити тему Алекс, – то що сказав твiй колишнiй? Ну тобто психолог-психiатр?

– Ну, насправдi вiн сказав, що ми завжди шукаемо стосункiв, схожих на стосунки наших батькiв, щоб iх вiдтворити. Зробити, так би мовити, кращу iхню копiю. Це наше заповiтне, приховане бажання з дитинства. Якими б тi стосунки в наших батькiв не були… Навiть якщо ми усвiдомлюемо, що вони жахливi.

– Це зрозумiло… І що вiн думае про Бориса?

– Вiн сказав, що не може навести його психологiчний портрет, бо того не було поруч, однак, схоже, що вiн психопат.

Ну що нарцис – це точно. І вiн навмисне зник на мiсяць, i немае нiчого такого в його життi, аби не вiдповiсти менi на всi моi смс i так мучити. А, найголовнiше, що вiн це робитиме ще й ще…

– Слухай, добре, що ти пiшла до психолога. Я тобi скажу, психологи – вони такi, все дуже чiтко розставляють на своi мiсця, i потiм ми не бачимо свою ситуацiю з боку.