Арканум

На жаль, афера не вдалася. Їх не надрукували. Обережнi редактори вловлювали пiдтекст, крутили носом, шукали «Арканум» в «Бальшой Саветскай енциклапедii» i дивувалися, що нема його там. «Але ж там i Бандери нема», – боронився я.

Так i залишилася ця книжка в рукописах, бiльша частина яких була й писана вiд руки.

Щойно у 1989-му i пiзнiше окремi «Арканумськi оповiдi» й «Видива» були опублiкованi в журналах.

Арканум моiх снiв

Арканум пробивався у моi сни. Я жив в Арканумi, то була моя внутрiшня емiграцiя, сни про Арканум затоплювали мене.

Я чекав ночi, щоб жити. Удень життя не було. Удень був страх.

Люди з Аркануму чекали на мене. Якщо я затримувався, посилали гiнцiв на конях i стукали менi у вiкно. Стукали перснями на пальцях, рукiв’ями мечiв, стукали гiлками i вiтром, стукали пташками i хрущами, кликали всiма мовами i голосами.

Я пiдводився i йшов до вiкна. Воно розчахувалося, i Арканум мене втягував у себе, засмоктував i впорядковував мое життя.

Арканумська мова пробивалася крiзь мою, наче стебла трав крiзь пiсок, проламувала пам’ять, зливалася з моею.

Я переставав розрiзняти, де моя мова, а де арканумська.

В Арканумi я чувся безпечно.

Частина перша

Роздiл перший. Оповiдi зi старих арканумських лiтописiв та хронiк

Похiд крiзь осiнь

Наступали ми осiннiм шляхом. Якби хтось подивився на нас iз пагорба, то побачив би наiжене списами вiйсько в червоних плащах, що знагла з’являеться i так само зникае в червоному листi.

Часто припадалисьмо до землi й злизували дощовi краплi, вловлюючи тонкi аромати ялiвцю та погасаючоi рожi. Зоддалеки йшли тумани i приставали до наших шерег, а ми iх не одганяли i не цуралися.

Осiнь була сиза й холодна.

Час од часу то у небi, то десь у яру, або у лiсi за яром щось пронизливо скрикувало, i тодi отой окрик вiдлунював у грудях кожного з нас, i ми кашляли й спльовували в затвердлу дорогу свое безсоння.

Ще дiймав голод, i ми не обминали жодного куща чи то з калиною, чи з глодом, чи з тереном, iли усе, що бачили, стрiляли з лукiв у перелiтних птахiв i сумно дивились, як пiдбита птаха падае кудись на кiльканадцять крокiв далi в чиiсь розчепiренi хижо пальцi, в трiюмфуючий скрик, i щезае там розшматована.

Потiм бачилисьмо пiд ногами ii пiр’я, краплi крови, кiгтi, дзьоб, червонi шнурiвки кишок.

Якби був ворог, ми змогли б вiдвести душу, зiгрiтися боем серед цеi осенi. Але ворога нема.