Арканум

Командири нашi вiдмовчуються, нiхто нiчого не знае, анi куди йдемо, анi пощо. Не знаемо навiть проти якого ворога послано нас. Хто вiн? Чим розгнiвив наших володарiв? Як виглядае? Якою мовою розмовляе? Чи се такi самi люди, як i ми, чи iнакшi? Ми питаемо одне одного, шукаючи в тих питаннях заспокоення, але не знаходимо, а навпаки роз’ятрюемо душу, i тодi хтось iз нас несамохiть зненацька вирячить очi й закричить так жахно, мовби щось iзлякало його, заболiло так, що вже й стерпiти не годен, i ось вiн уже вириваеться з шеренги i жене навмання простовiч, рвучи свого червоного плаща на тернах, гублячи списа.

Гiлки зiб’ють йому шолома з голови, а вiн летить кудись у яр, невлад розмахуючи руками, закидаючи й плутаючи ноги, доки не спiткнеться й не шубовсьне у хащi сторчака i не затихне там…

Отi втiкачi потiм рiдко назад повертаються, здебiльша щезають безслiдно. А як котрийсь прийде назад, то схожий бiльше на жебрака з-пiд церкви, анiж на вояка славного Аркануму. Нiхто не розпитуе, що йому було, та й вiн мовчить, мовби й не казився.

Проте не довго йому мовчати, з’являеться чорна сторожа iз полку безсмертних, бере юродивця попiд руки й, завiвши куди подалi з дороги, стинае йому голову. Щоб не розпалював ув iнших туги, не навiював розпачу.

А дорозi нема нi кiнця, нi краю, веде вона кудись в невiдомiсть, i марно ми навшпиньки спинаемось, чи на камiнь вистрибуемо, щоб зазирнути поверх голiв i шоломiв – а що там на обрii?

А нiчого. Чистий обрiй. Сiре небо. Пагорби й падоли. Нема нiчого. Марно ми надiемось, що десь там вигулькне вороже вiйсько, замають нашi прапори i хоругви, засурмлять сурми i залунае команда: «Позiр! До бою готуйсь!»

Нiчого нема.

Тi, що послали нас оцим шляхом, чекають коли повернемось овiянi славою, з багатою здобиччю та з тисячами полонених.

А ми переходимо з осенi в осiнь i шлях наш не легшае.

Вночi розпалюемо вогнища, грiемо руки i мовчимо. Потiм падаемо знесилено поруч i засинаемо кам’яним сном.

Вже нiхто з воеводiв не виставляе чати. Спимо покотом усi, мов порубанi.

Якби в таку нiч об’явився ворог, то ледве чи хоч десяток на ранок прокинулось.

Осiнь розчахнула своi дверi, вже скоро туди прослизне зима, i ввiйдемо ми тодi у бiлий свiт ii. Замете нас снiгами, завiе, захурделить. Полягаемо в снiг i заплющимо очi. Доти, доки не почуемо, як у вухо прогрiвае сонце i дзюркотить танучий снiг. Отодi ми встанемо i знову рушимо в похiд.

Фiранка

Чоловiки нашi подалися на вiйну. Що то за вiйна – Бог його знае.