Арканум

Ми пiшли до нашого короля i впали на колiна:

– Королю наш найяснiший! Пане наш! Поверни нам чоловiкiв наших, бо занепали вже господарства i сини виростають сиротами!

Ми стояли перед королiвським палацом на мармурових сходах i чекали, що хтось таки з’явиться i змилосердиться над нами. Але марно.

Тiльки високо угорi так, нiби здригнулася фiранка на вiкнi. Може, то вiн, наш король, таемно слухав наших скарг?

Але нам не повернули чоловiкiв.

Минуло вже десять лiт, а потiм ще десять. Всi ми потроху постарiли без них, зберiгаючи вiрнiсть.

Дiти повиростали. І от уже наших синiв одiслали на вiйну. Правда, дозволили iм перед тим одружитися i заплiднити своiх дружин. Аби вiйсько не перевелося.

Ми ще не раз ходили до королiвського палацу, падали на колiна i просили милосердя. Але жодного разу король не об’явився перед нами. Тiльки високо у горi тремтiла фiранка.

І тодi ми, глупi жiнки, порох його нiг, засумнiвалися – а може, короля… i немае? Може, його вигадали, аби нас, дуреп, круг пальця водити, аби мали ми кого прославляти?

Жiнка – матiр сумнiву.

Тая думка уже не покидала нас i переслiдувала так настирливо, що якось, не витримавши, подалися ми до палацу й почали вимагати, аби король об’явився перед нами. Ми кричали, кляли й заклинали, а похмура сторожа тупо дивилася на нас i не рухалася з мiсця.

Тiльки високо угорi затремтiла фiранка.

Ми кричали до глухого муру. Нiхто не вийшов з палацу, аби нас втихомирити.

І тодi одна з нас в розпачi кинулася на вояка i висмикнула з його рук галябарду.

Ми всi так i заклякли – Боже, що вона вчинила?! Зараз ii зарубае!

А вiн стояв i не рухався з мiсця. Жоден м’яз на обличчi анi не здригнувся! А та жiнка розiйшлася аж страх – як не штовхне його з усiеi сили! Вояк повалився на сходи i покотився униз. Вiн котився так безпорадно, що ми одразу збагнули – це ж звичайне опудало, а не жива людина!

Опудало! Опудало нас стiльки лiт слухало, стiльки лiт – нашi молитви i скиглiння, звичайне опудало стерегло палац короля i не пускало нас усередину! Опудало… опудало… опудало…

І тодi ми кинулися юрбою до палацу.

Усi дверi розчинялися без жодноi перепони – але всюди було порожньо. Всюди висiло павутиння i клубочився порох. Пахло цвiллю, мокротою, що пороз’iдала стiни i змусила iх пучнявiти й облазити, тиньк опадав пластами, наче тiло пранцюватого. Пiдлога повигиналася i потрiскала, де-не-де навiть повиростали якiсь блiдi гидкi гриби, i повзали чорнi жуки.

В палацi не було анi слiду живоi душi.