Арканум

Луна наших крокiв i голосiв котилася i накочувалася, вгортаючи нас, пеленаючи i наповнюючи жахом.

– Але ж та фiранка! – скрикнула я. – Там хтось мусить бути!

І побiгли ми нагору. Кiмната, на вiкнах якоi гойдалася блакитна фiранка, була так само порожня. Стривожено завищали кажани попiд стелею. Це вони, пролiтаючи, гойдали фiранку. Звичайнi собi кажани. І бiльше нiчого.

І тодi ми гiрко-гiрко заплакали. Кому ж ми оце поклонялися стiльки лiт? Кого прославляли у пiснях i молитвах? До чиiх парсун припадали гарячими вустами? Кому вiддавали своiх чоловiкiв та синiв?

Ми покинули палац.

Дiти уже стягли й друге опудало вояка i волочили з галасом по брукiвцi.

Десь далеко-далеко, за синiм обрiем точилася жорстока вiйна, спливала кров наших рiдних. Вони вмирали там зi словами: «Слава королю! Слава Аркануму!» І не знали, що нема вже анi короля, анi такоi держави Арканум. Це просто бабське царство, яке плодить хлопiв, а потiм само споряджае iх на вiйну i виглядае щоднини.

Роздiл другий.

Теренцiус (VIII сторiччя до н. е.)

Арканумський письменник.

З книжки «Мандри Арканумом»

Манне озеро

Миль на п’ятдесят вiд Арканума височать Танцюючi Скелi, прозванi так через те, що ними частенько стрясае вулкан. Ото бiля тих скель i розляглося велике густе озеро справжнiсiнькоi манноi кашi.

Зверху воно покрите мiцною плiвкою, зовсiм як манка, що вистигла, i дуже густе, але далi вглиб рiдшае, а на днi й зовсiм рiдке.

Вози з кiньми заiжджають на середину озера, i дядьки, озброiвшись лопатами й вилами, вантажать бiлi драглистi брили та везуть на продаж у мiсто.

Побiля озера вiчно товчуться жебраки, приблуди й волоцюги, котрi не мають жодного бажання заробляти насущний, а вдовольняються самою лише манкою. Дехто, бувало, так переiсть нею, що спухне i вiддасть Боговi духу.

Кiлька разiв те озеро виступало з берегiв. Це траплялося, коли у скелях прокидався вулкан, i з нього витiкала бiла манна лава, гаряча, як саме пекло, вiд одних клубiв ii пари гинуло птаство й падало в озеро, гублячи в останньому летi випарене пiр’я.

Озеро в такий час починае скипати, булькотiти й пухиритися, густелезнi хвилi вихлюпували на берег i поглинали усе живе.

Люди, що селилися довкола озера, не були певнi завтрашнього дня. А все ж уперто селилися на узбережжi, бо це заповняло iм завше постiйний зарiбок, який мусили сплачувати вiзники, минаючи iхнi обiйстя.