Арканум

Але озеро невмолимо брало свое, i, ставши на березi, можна побачити безлiч коминiв, зчорнiлих безлистих стовбурiв, що стирчать з бiлого плеса i справляють гнiтюче враження.

Я ступаю поверхнею озера, намагаючись не потрапити на надто м’якi мiсцини, котрi хоч i легко розпiзнати, бо скидаються на кратери, а все ж дуже небезпечнi через те, що здатнi пересуватися з мiсця на мiсце, а то й виникати зненацька пiд ногою.

– Наше життя важке… – каже менi старий, що саме потрапив ногами в такий кратер, тепер його засмоктуе кашана пухка маса, а вiн покiрно звiсивши руки, дозволяе себе заковтувати.

 – Нi-нi, – спиняе мене, коли я хочу йому допомогти. – Не можна. Інакше воно розлютиться.

Воно – це озеро. І старий дивиться на нього з неприхованою повагою, як дивляться пiдданi на султана. А воно втягуе його так розважливо i повiльно, наче хоче дати йому змогу востанне насолодитися окрушинами дня. Скрасити останнi хвилини нещасного пробують i мешканцi села – упродовж усього часу, поки жертва загрузае, вони грають i спiвають.

– Далебi про таку смерть можна хiба мрiяти, – пробуе вiн усмiхнутися менi, можливо, щоб викликати заздрiсть, але робить це якось так силувано, що менi лише шкода його.

Коли я повертаюся з прогулянки, то з кашi стирчить уже тiльки голова старого.

– Коли-небудь воно ще поверне мене, i тодi мене поховають.

Виявляеться, озеро й справдi з часом повертае своi жертви, в цiлком пристойному виглядi, наче щойно померлих. Коли з’являються з його глибин цитриновi тiла топельцiв, селяни тiшаться i дякують озеру.

Солоне вино

Прогулюючись берегом моря, я побачив, що вода в затоцi стала червоною, а з тiеi червоноi води виходить чоловiк i пильно роззираеться. Помiтивши мене, вiн загукав:

– Що це за мiсце? Куди я потрапив?

– Це Арканум.

– Арканум? Вiн що, i справдi iснуе?

– Як бачите.

– Неймовiрно. Я думав, це вигадка, народна уява.

– А ви звiдки?

– О, не повiрите. Я пережив неабияку пригоду.

– Я готовий ii вислухати.

Ми сiли на зруб дерева i незнайомець почав:

– Я вiдрив бочiвку вина, воно запiнилося i потекло на пiдлогу.

Менi цiкаво було спостерiгати, як витiкае пiна, i я не заважав iй поводитися так, як вона звикла. А вона текла i текла i не було iй кiнця, скоро уся пiдлога була нею залита, аж намокли моi капцi. Проте це мене не особливо хвилювало, адже я добре знав, що колись бочiвка спорожниться, i терпляче чекав, щось мугикаючи.

Надворi моросив дощ, i нудно торохтiла ринва.