Арканум

– Ой, скажете таке – дощiвкою! Ну, й штукар з вас, пане вiйт! Вже несу!

Вiн метнувся в комору i з’явився, несучи барильце пива та в’язанку таранi.

– Ццц! Антик, а не риба! Давно не мав такого добра. Ой-йой! Аж свiтиться! Справжнiй балик! Та що балик – тьху! Що вiн проти цii таранi? А пиво? Цимес! Із арканумських пiдвалiв. Бо, бачте, наше салагiрське, як з-пiд бика тее…

– Що? – визвiрився вiйт. – Ти ведеш антидержавну пропаганду? Ану ще одне барильце на стiл, а то загримиш за грати!

Переляканий Лейба миттю зник.

Лiкар розлив пиво i сказав:

– Найбiльше мене, панове, дивуе, що нема на лiжку кровi. Жодноi краплi. Наче жива…

– Гм, це дiйсно дивно, – промовив Кельбас. – Я теж нiде на пiдлозi не помiтив кровi. А iй же ж голову хтось вiдчикрижив! Кров мусить бути. Коли моя тестьова на свята кабанчика колола, то нацiдила тоi кровi цiле вiдро.

Коли Лейба принiс друге барильце, Кельбас запитав його:

– А розкажи нам, звiдки ця панна тут взялася.

– Приiхала вона опiвднi з королiвським гiнцем iз Аркануму, вашмосць.

Голова була з нею. Гонець подався з посланням до нашого короля, нехай йому легко гикнеться. А панна зосталася i з покою не виходила. Нiхто до неi не заходив. Вже б той гонець мусив до сих пiр повернутися. Але, може, вiн не простий собi посол, може, то який пуриць, та й наш король його там чимось вгощають…

– Це найзагадковiша кримiнальна загадка з усiх, якi менi довелося розгадувати, – повiдомив Кельбас, а при цiй мовi почав виймати з кишень речовi докази й розкладати на столi.

– І на ‘кий бiс оце вам здалося? – здивувався вiйт. – Такого смiття всюди досить. Чи ти ба – велике диво: обгорiлi скалки, вичесане волосся, кавальчик нитки, роздушена муха…

– Хе! А ви ж погляньте на це волосся. Якого воно кольору?

– Свiтлого.

– Лейбо! Яке волосся було в тiеi панни?

– Вона була бiлявкою, пане.

– О, бачите, панове, – бiлявка! – пiдняв догори вказiвного пальця Кельбас. – Отже, це ii волосся.

– Де ж подiлася голова? – спитав вiйт.

– Оце нам i тра з’ясувати.

А того жевжика на спити взяти й довiдатися, що й до чого. Бо, може, то вiн iй голiвоньку зiстругав. Га?

– Все можливо, – погодився лiкар, – тiльки дивно, що вона хоч i безголова, але жива.

– Мо’, порода така? – хитав головою вiйт. – То ж то, бачте, не наша братiя. То арканумцi, бiсовi дiти. Вiд них усього чекай…

– Еге-еге, – пiдтакнув Кельбас. – Колись мiй дiд, як попав до них у полон, то ледь не здурiв, бо каже: тi арканумцi не п’ють, як ми.