Арканум

Чи весiлля яке, чи так гулянка – на десятьох одна карафка i цiдять вони ii малесенькими наперстками увесь вечiр. То дiд, якби не крав тайкома того зiлля, то й ноги б вiдкинув – куди ж пак отаке пиття. Я було, як часом вдома наллю в миску горiлки та хлiба накришу та зачерпну ложкою – ото обiд!

– Егеж, це ви правильно кажете, – погодився вiйт. – Це ви, як той казав, iстину глаголите. Усi тi арканумцi хирявi та дойшлi. Чи не мiг вiн iй ножаку пiд цицьку загнати чи подушкою задушити? А то голову вiдбатував та з собою прихопив.

– Вони й воювати нiколи не вмiли, – кивнув лiкар. – Пам’ятаете битву на Волошковiй оболонi? Як вони, вибираючи мiсце, де мали б зустрiти наше вiйсько, натрапили на зграю журавлiв, що саме, паруючись, танцювали. Тодi вони, щоб не колошкати птахiв, одiйшли далi та потрапили на багна. От битву й програли.

– А що ж нам iз тим тiлом робити? – запитав вiйт.

– Гадаю, що мав би я його забрати до себе, розiтнути, як належиться, й дослiдити, що й до чого.

– Як то розiтнути? – здивувався вiйт.

– А де ви бачили щось живе без голови?

– Пiвнi без голови, бува, певний час лiтають.

– Власне – певний час! А тут бозна скiльки вона вже лежить i навiть не охолола.

4

Пiзно ввечерi, як уже добре посутенiло, королевич вистрибнув у вiкно i чкурнув з палацу, а вiдтак таемною хвiрткою вислизнув iз замку. Так вiн чинив доволi часто. Неподалiк «Облiзлого лебедя» був будинок розпусти, куди й прямував наш королевич.

Крадучись садом, що розкинувся мiж тим будинком i шинком, королевич раптом скам’янiв на мiсцi: з кущiв троянд на нього дивилася великими красивими очима неймовiрноi вроди панна, вiд сяйва мiсяця i свiтла з вiкон ii волосся здавалося золотим.

«Що вона робить у кущах?» – здивувався королевич.

– Вiд кого ви ховаетеся? – запитав вiн.

– Ах, якби ви знали, яка бiда зi мною трапилася! – пролебедiла панна нiжним голосочком.

– А що ж таке? – заметушився королевич. – Якщо вас хтось образив, я готовий служити вам своiм мечем.

– Нi-нi, нiхто мене не образив.

Королевичу здалося, що вiн щось не те почув i перепитав, але панна пiдтвердила своi слова. Тодi вiн обережно простягнув до неi руки i з жахом не намацав шиi. Спочатку це викликало страх, але поступово вiн усвiдомив, що саме цього й чекав, бо не читаючи нiчого окрiм казок, вiн все життя мрiяв визволити зачаровану королiвну або ж викрадену лихим чарiвником чи драконом, а тут якраз омрiяний трафунок.