Арканум

Я злякався.

Роззирнувшись, я отетерiв, бо побачив, як стiни розступилися й пiднялися разом з одвiрками i вiкнами, тепер я плавав у величезному критому басейнi, у якому не було дна. Будинок мовби роздiлився на двi половини, верхня його частина виросла i продовжувала рости, а нижня запала на незнану глибину з усiм, що у ньому було. Я опинився в безвихiдному становищi, бо небавом i вiкна зникли десь у непровидних глибинах.

Раптом ударився менi в очi слiпучий промiнь – просто з вина випiрнуло сонце i яскраво осяяло все довкола.

Сонце освiтило голубi хмари пiд самою стелею, котра пiднялася уже на добрих пiв сотнi метрiв. Сказитися можна. Особливо, якщо взяти до уваги, що все це начудила одна-едина бочiвка вина.

Знову з’явився акулячий плавник, зробив коло i пiрнув. Я запiдозрив, що це не акула, а щур, який у неi перетворився. Нiчого доброго вiд нього чекати не варто.

Тим часом мене дiймав голод. Якщо тут завелася акула, то, може, е й iнша риба. Тiльки чим ii ловити? Якраз, коли я ламав голову над цiею проблемою, з сусiдньоi кiмнати виплив чоловiк верхи на моему столi.

Це вже було занадто. Тим бiльше, що сидiв вiн на столi геть голий.

– Гей, – гукнув я, – де ви тут в дiдька лисого взялися?

– Як то де? Я мирно собi спав, як тут чую – мене щось затоплюе. От я й виплив.

– А як ви потрапили до моеi хати?

– Мене запросила господиня. Мабуть, ваша жiнка, ге?

– Вона вас запросила голого?

– Нi, що ви! Я прийшов, як належиться, у святковому убраннi, у бiлiй сорочцi.

– А я де був?

– В тому то й справа, що, коли ви з’явилися, я вже зостався без одягу, i самi розумiете, мусив ховатися.

– І де ж ви ховалися?

– Як завжди – пiд канапою.

– Як завжди? То ви тут не вперше?

– Точнiше кажучи, це ви нас не вперше сполохали.

– Ага! То ви коханець моеi жiнки! Давно з вами прагнув познайомитися. Ану пiдпливайте ближче, зараз побалакаемо.

– Ну-ну, ви не дуже. Я теж хлоп нiвроку, – i для певностi вiн витягнув зi столу шухляду та озброiвся нею, звiсно ж, висипавши у воду моi папери.

– Що ви робите? – обурився я. – Це ж моi вiршi!

– Перепрошую! Я думав, що це моi вiршi.

– Як то вашi? Звiдки б iм тут узятися?

– Нормально. Я складав iх у цю шухляду.

– Але ж то моя шухляда. І я теж туди складав вiршi.

– Нiчого подiбного. Це моя шухляда. А ваша осьде, – вiн постукав по сусiднiй шухлядi. – Ви складали вiршi туди, а я сюди.