Арканум

– Ага, то ви мало, що гралисьте мою жiнку, ще й своi недолугi вiршики зберiгали у моему столi?

– Не ображайте моi вiршi. Тепер вони належать свiтовi. Їх хвилi океану понесуть до незнаних берегiв. Але послухайте, нам не варто сваритися, – вiн вiдклав шухляду набiк, – в глибинi душi я вiдчуваю до вас певну повагу. Адже ми тепер товаришi у нещастi. Мусимо разом якось давати раду.

Вiн мав рацiю. Що там уже зводити порахунки, адже моя жiнка врештi поплатилася за свою поведiнку. А цей жевжик просидiв пiд канапою цiлий учорашнiй вечiр i нiч.

Цiкаво, чи вiдомо йому, яке лихо спiткало мою жiнку.

– А чи знаете, що трапилося з моею дружиною? Вчора увечерi бiдолашна з’iла отруту, призначену для щура.

– Для того самого?

– А-а, то ви i про нього знаете?

– Ще б не знати. Цей чортяка ховався разом зi мною i погриз моi чудовi чоботи.

– Вiн уже здох. Нинi вранцi виплив. Маю пiдозру, що ця акула, яка тут шастае, не що iнше, як покiйний щур.

– Еге ж, здорова бестiя… А де ви поховали нашу… егм… палку любов?

– У льосi.

– Шкода, що мене не розбудили, – зiтхнув вiн. – Я б вам охоче допомiг. А ви впевненi, що то щур перетворився на акулу, а не ваша дружина? Вона, знаете, мала щось у собi таке…

– Цього не може бути, – заперечив я. – Знаете, вона вже давно б мене зжерла, коли я пiрнав.

– Треба гарпуна, щоб ii укоськати.

– Ех, гарпуна! Тут навiть виделки нема пiд рукою.

– Їсти хочеться, – з тугою промовив вiн. – У вас нiчого нема перекусити?

– Усе на днi зосталося.

– Хiба аж так глибоко?

– Я пiрнав i не мiг досягнути нiчого.

– Ото халепа! – перелякався вiн.

– Халепа не тiльки в цьому, а й у тому, що насправдi невiдомо, чи це моя хата розростаеться на всi боки, а чи то ми малiемо. Треба плисти геть.

І ми поплили куди очi бачать, стiни розступалися перед нами, але коханець моеi дружини не встигав за мною – не так легко плисти на письмовому столi. Я вирiшив не чекати на нього, надто що на обрii вимальовувався привабливий берег з пальмами i оливковими гаями.

Незабаром я почув за спиною розпачливий крик. Озирнувшись, я побачив його в пащi акули. Я став гребти сильнiше i ось опинився тут.

– То ви поет? – здивувався я. – І так легко позбулися своiх вiршiв?

– Пусте. Вони всi в моiй головi.

Я показав незнайомцевi дорогу до мiста, а сам продовжив свою прогулянку. Повертаючись назад, не стримався i набрав у долоню червоноi води та спробував на смак. Вино виявилося солоним.