Олмейрова примха

Яскраве свiтло парафiновоi лампи з веранди Олмейрового бунгало, немов маяк, показувало шлях дiвчинi, але сам причал ховавсь у темрявi похилих дерев на березi. Ранiш, нiж Нiна змогла побачити, вона почула, як стукнувся об трухлявi палi великий човен, i до неi долинув шепiт розмови. Бiла фарба човна i великий його розмiр, що невиразно замаячили перед нею, коли вона над’iхала ближче, пiдтвердили ii здогади, що човен цей з брига, який щойно тут об’якорився. Спинивши раптом свого човна, дужим ударом весла вона повернула його вiд причалу й накерувала в маленький струмок, що починався позад iхнього двору.

Зсiвши на мулкому березi, попростувала втоптаною травою до будинку. Лiворуч, пiд кухонним накриттям, горiло червоне полум’я, вiдблиск якого вона бачила, минаючи банановi заростi, й у вечiрнiй тишi бринiв жiночий смiх. Нiна зробила висновок, що матерi поблизу немае, бо смiх i мiсiс Олмейр не були близькими сусiдами. Вона, певно, в хатi, подумала Нiна, легко збiгаючи вгору дерев’яним помостом, що вiв до заднiх дверей вузького передпокою, який подiляв будинок на двi половини. За дверима стояв у чорнiй тiнi вiрний Алi.

– Хто тут? – спитала Нiна.

– Прибув якийсь вельможний малаець, – одповiв Алi приглушеним схвильованим голосом. – Вiн дуже багатий. З ним шестеро чоловiк iз списами. Справжнiй вояка, розумiеш? І одягнений пишно. Я бачив його вбрання – все сяе. А якi самоцвiти! Не йди туди, мем Нiно! Туан заборонив, але стара мем пiшла. Туан буде гнiватися. Милосердний Аллаху! Якi самоцвiти мае цей чоловiк!

Минаючи простерту руку невiльника, Нiна прослизнула в темний передпокiй, де на червоному тлi освiтленого зовнi запинала близько другого його краю угледiла маленьку темну постать, що, зiгнувшись, тулилася бiля стiнки.

Їi мати тiшила своi очi та вуха тим, що вiдбувалося на верандi, й Нiна наблизилась до неi, щоб узяти й собi участь у рiдкiй розвазi, якою була iй всяка новина. Мати перепинила ii простягненою рукою й приглушено пробурмотiла застереження поводитись тихше.

– Ви бачили iх, мамо? – пошепки спитала Нiна.

Мiсiс Олмейр повернула обличчя до дiвчини. Запалi ii очi якось дивно блищали в червоному сутiнку передпокою.

– Я бачила його, – вiдповiла вона ледве чутно, стискаючи доччину руку кiстлявими пальцями. – Великий раджа прибув до Самбiру. Син неба, – мурмотiла стара жiнка сама до себе. – Йди звiдси, дiвчино!

Обидвi вони стояли близько бiля запинала. Нiна хотiла поглянути в дiрку, але мати ii зi злою упертiстю захищала свою позицiю.