Оріон Золотий. Театр (збірник)

Головуючий

Скажiть нам, товаришу Вчителю,

У настановах ваших етичних

Є i такi гуманнi слова:

«До людських слабостей терпимi будьте».

Тим часом ви самi непримиреннi!

Десятки лiт вже по вiйнi минуло,

А Ви ще повнi ненавистi вщерть.

Звiдкiль вона у вас?

Вчитель

Послухайте, звiдкiль вона у мене?

Ненависть до фашизму?

Колега посоромивсь це означити,

Так, я окреслюю – так, саме до фашизму

Як до машини людиноненависництва.

І не якась, а люта ненависть у серцi.

Я хочу, щоб нiмецький педагог

Це зрозумiв.

Залежить, ким дитина буде

В двотисячному роцi. І чи добро чи зло

Вiн покладе iй зараз в юну душу?..

Голос iз хору

По-менторськи говорите ви надто.

Але, пробачте, на якiй пiдставi?

Головуючий

Шановний, де твоя тактовнiсть?

Вчитель

Нi, правильно колега так доскiпливо

Цiну складае цим важким словам,

Бо цi слова не просто появити

На бiлий свiт.

Даруйте, коли буду велемовним

І прописними iстини здадуться, —

Та в цьому – весь я, в цьому – сенс життя.

Головуючий

Ми знаемо поважного колегу

Уже вiддавна – шана наша щира

І щирою увага буде наша.

Так просимо, колего.

Вчитель

Почав я свiй педагогiчний труд

У тридцять п’ятiм роцi.

А в сорок першому моя кохана

Вiра Петрiвна Сулима

Скiнчила Кременчуцький педiнститут.

В тiй школi, де я досi працював,

Збирались ми життя свое почати,

Сповитi райдугою юностi й жаги.

Та вдарила вiйна – i щезла райдуга.

Я з перших днiв пiшов на фронт.

Коли прощались, мрiяли про те,

Що буде в нас чи син, чи донька.

Я вiрив: скоро повернусь додому.

А тижнiв десь за п’ять

Фашисти вже були на берегах Днiпра.

Село, де Вiра у батькiв жила,

Невдовзi вже окупували.

Вiйна, розор, зневага i ненависть.

А Вiра Сулима з двома подругами

Ненавидiла – любити ж бо хотiла;

Ненавидiла – i листiвки всюди,

Що нашi льотчики скидали з лiтакiв,

Вона розклеювала на хатах i клунях;

Ненавидiла – i ховала хлопцiв —

Оточенцiв, радянських полонених;

Ненавидiла – i ховала зброю,

Щоб потiм партизанам передати.

І от – арешт. Гестапо.

Кiлька днiв ii нелюдськи, тяжко катували,

Кiлька днiв допитувались в неi, хто керуе.

Допитувались прiзвища кiлька днiв.

Вiдповiдала Вiра тiльки: «Вiра!»

Дiвчата теж вiдповiдали: «Вiра!»

І це було единим iхнiм словом,

Бо вiрили вони, жили у вiрi.

Та Вiра спородила сина.