Оріон Золотий. Театр (збірник)

Мати

Ти вилежиш трохи – i гайда.

Вчитель

А може, не вилежу, мамо,

Так груди болять, в головi – безнадiя!

Мати

Надiйся, синочку, надiйся.

Без надiй людина – тривожна.

Вчитель

А казочку, матусю, можна?

Мати

А розповiм. Без казки не можна.

По сухому безводному степу

Іде подорожнiй.

Іде мандрiвник, а степ безконечний,

А в людини снаги вже нема,

А сонце пече, а спрага випалюе губи,

Подорожнiй ледве проводить

По губах язиком пересохлим,

Пiсок на губах, вiтер в очах.

Раптом далеко попереду

Темна пляма забовванiла.

Стрепенувсь мандрiвник —

А може, це лiс, а там джерело?

Нi, це марево манить.

Вчитель

Мамо, а що таке марево?

Мати

Омана така, привижаеться…

Іде подорожнiй, ледь шкарбае,

Аж раптом Орел з’явився на небi,

Шугае широкими, позирае зiркими.

Бачить баклагу з водою в мандрiвника,

Метляеться на плечах у Людини.

Чутливий Орел, чуе вiн: булькае

В баклазi вода.

– Людино, чому не тамуеш ти спраги? —

Орел аж дивуеться звисока,

– Ти ж падаеш вiд утоми, диваче? —

Вiдповiдае Людина Орловi:

– Орле, справдi, я ледве вже нипаю,

Останнi вже сили кладу на дорогу.

Та коли ж доторкнусь до баклаги,

То вип’ю всю воду до краплi —

Не лишиться й краплi надii.

Орле, справдi, я ледве вже йду,

Немае снаги в мене, Орле,

Мною рухае тiльки надiя.

Випив би воду – не лишив би надii…

Ось тобi, сину, казочка,

А менi бубликiв в’язочка… Спи!

Вчитель

Мамо, а надiя – вона така сильна?

Мати

Найсильнiша з усього, мiй сину, надiя!.

Надiйся, що перележиш

І помандруеш до школи… Тож спи!

Вчитель

Мамо, менi вже за п’ятдесят,

У мене вже дiти, в дiтей моiх – дiти,

Не знаю, чи виживу, – в школi у мене

Ти всюди дихаеш. Все з матерi:

Свiт починаеться з матерi:

Все банальне, усе найпростiше —

Мабуть, найдошкульнiше в досвiдi.

Скажи менi правду, матусю.

Казку менi повiдай – я написав

Бiльше тисячi казок, та казка твоя

Свiтиться сонечком, моi ж лише – мiсячнi,

Розкажи менi казку про старiсть, матусю!..

Мати

Я розповiм тобi казку… на старiсть.

Летiв ворон з теплих сторон.

Пташат своiх нiс пiд крилами.

І запитав ворон одне пташа:

– А чи будеш ти батька носити,

Коли батько постарiе?

– Буду, таточку, буду! – збрехало пташа.

Кинув ворон його об камiнь.