Оріон Золотий. Театр (збірник)

Тепер жалкую…

Мар’яна

Жалкуете? За чим?

Суханов

Оцей горе-вчений, заздрiстю битий,

Цей мiкро-Сальерi, гадаете ви,

З забаганками вбити Моцарта?…

Та в Мещерського мозковi звивини

Всi – пiд лiнiйку прямленi,

Вiн просто чесно критикував,

В чеснотах своiх недолугий…

А ви для цього лиш приiхали,

Аби з Мещерським поквитатись?!

Не вартий вiн такоi честi…

Мар’яна

У вас все розмежовано комп’ютером,

А у менi горить ще крихта серця…

Суханов

Тож серце… Вальтеру лишiть!

Даруйте.

Бо ж непереливки

Менi будуть. Салют! Я не прощаюсь!

Суханов виходить.

Вальтер

Мар’яно, рiдна, а вiн мае рацiю,

Лиши менi, тiльки не крихту – серце!

То як же буде в нас? Я iду!

Може, й ти наважишся?

Не зустрiчав… рiднiшоi на свiтi!

Мар’яна

(не без сарказму)

Аби до iстини прийти такоi,

Багато… рiдних треба було мати.

Я, Вальтере, люблю тебе, напевно.

Щось моторошне е у цiй любовi.

Коли згадаю тiльки, як вiн марив,

Як Вiрою була я Сулимою,

А ти для нього… батьком був твоiм.

Ти лиховiсностi не чуеш в цьому?!

Я з переляку навiть i сказала

Тодi тобi: ти поцiлуй мене!

Вальтер цiлуе Мар’яну.

Не варто, Вальтере! Чи ж по смертi

Свого Учителя… чи ж я маю право

Лишити все i iхати свiт за очi?!

Скажи менi, чи ти б поiхав?

Адже у мене тут стiльки душi!

Ось перед ним стою – мене вiн народив.

Його я щепа. І його – нема!

Вальтер

Чи ж я тобi планету iншу

Ось зараз пропоную! Будьмо вдвох —

На свiтi зараз тiсно.

Мар’яна

(дивиться на портрет Вчителя)

Ось глянь, як вiн на мене дивиться.

Вальтер

Тебе любив вiн – ти його кохала?

Мар’яна

Менi нiколи словом не обмовився.

Вальтер

Словами – нi, та що слова!..

Мар’яна

Не в тому суть, мiй любий, нi, не в тому!

Згадай лише – четвертий клас веду.

Я мушу довести iх до десятого.

Це ж отой клас, який перед Мещерським

Вiн виставив як клас без покарань.

Вiн запросив його тодi на випуск,

Вiн переконував, що лише практика

Доцiльнiсть його слова увiнчае…

Потрiбнi роки й роки, щоб довести,

Як iстина утiлюеться в практицi, —

Це ж iстина – з його душi i муки,

А я ж бо учениця, чи не так?!

Невже менi лишити все i iхати?

Коли любитимеш, знайдеш мене i тут!..

Епiлог, або Верховний Педагогiчний Суд

Зелене поле без кiнця-краю. Десь вдалинi пасуться конi.