Оріон Золотий. Театр (збірник)

)

В тебе вони у майстернi, Марино…

Марина

А я щойно кричала, немов навiжена,

Савицький мене ледве якось гамував:

«Винних знайдiть негайно, знайдiть менi винних!»

Наче вiдродиться Мавка – Михайлова i моя,

Наче Михайло знову постане живiсiньким,

Наче моi двадцять лiт засвiтяться

Такими ж бездонними, як це Затишне озеро.

Глупота людська, а бабська таки безконечна.

Треба давати вiдбiй, треба себе гамувати.

Треба дзвонити i все на гальмах спускати.

Поiхали – познайомите мене з молодими,

Чи то пак з втiкачами… Поiхали, мамо!

Степка

Не пiду я, Марино, набулась я iз ними.

Та i не знала, що ти ось нагрянеш,

Ти ж нiколи, нiколи об цiй порi…

Марина

А це щось пригнало, бач, наче навмисне.

Невпокоенiсть, туга, якесь очiкування.

Я ж не можу туди не йти, Степанидо Іванiвно.

І йти менi у майстерню просто-таки непристойно…

Степка

А ти йди. Йди, молодице. Мабуть, так i треба.

Іншу я схованку iм налаштую.

Ти йди, Марино!

Марина поволi загортае голову Мавки в брезент, поволi кладе загорнуте в багажник. Стоiть, думае, видно, вагаеться. Потiм рвучко сiдае в машину. Машина рушае. Степанида довго дивиться iй услiд – туди, де димок курiе над майстернею, куди мiж негустим лiсом тягнуться електричнi i телефоннi проводи.

Щось е в цiй молодичцi дуже-таки принадливе.

Недарма мiй Михайло так ввивався,

Аж поки не сконав таки з-за неi. Диво!

Таке сухе, розгонисте, таке мужчинське наче.

Як вона теше з тих пенькiв фiгури,

Сокирою орудуе як, господи! Як гупотить по каменю!

Хiба це бабська, людоньки, робота?!

Таж вона цiлу нiч, бува, все гатить, гатить

То долотом, то рашпiлем, то свердлом,

А вранцi мокра – сто потiв посходило.

Хiба ж оце, скажiть, жiноче, бабське дiло!

А ця Марина – хiба ж природа нас для цього сотворила?

Хiба для молотка? Для рашпiля? Чи, може, для зубила?

Бодай би вас, чоловiкiв, пропасниця побила!

А молодиця – просто-таки з неба, хоча б очима!

А що ж менi з Наталкою робити?

Привiються-таки до мене зараз, ось побожусь,

Украсти дiвку – о, на це вiн годен!

А далi що? До баби пiд спiдницю! Така романтика!

Волинська майстерня Марини Турчин.

Високо на похилiй стелi сарая впасовано великi вiкна зi свiжими сосновими рамами. В майстернi свiтло. Поруч з майстернею невеличкий закритий закуток, де стоiть лiжко i дубовий столик. Невеличка кухонька.