Оріон Золотий. Театр (збірник)

А як украв уже, щоб ти був запропастився,

То колись уже ховалися на край свiту —

На Сахалiн чи десь на Вогненну Землю,

А зараз оце – пiд спiдницю до баби…

Марина

Як це – до баби? Вони що – у нашiй хатi?

Степка

В тiм вся бiда, що не в моiй вони хатi.

Колись то було, рокiв, мабуть, з п’ятдесят,

Це було за Польщi, коли я дiвувала,

Так украв був один дiвку таки з весiлля,

То аж в Америцi опинився був з нею.

Тепер оце аж приiхали – пан такий, хоч куди,

Мие вiкна в ООНi i, кажуть, якось без ганчiрки.

Так приiхав оце в село i думав, що мирно буде.

А той, у кого вкрали, не забув-таки, не простив:

Сидiр, що сторожем на конюшнi; на вухо недочувае,

Вибив американовi переднього золотого зуба,

Замiрявся й на другого – сiльрада притримала.

Одсидiв свое за напад на iноземця.

Та який вiн йому iноземець, коли першу жiнку украв?

А цей, бач, Петро, украв, то ховайся в Сибiр, як у пазусi,

А вона його, внучка моя, приконвоiрувала до баби.

Та й як ще украв, хiба по-людськи украв?

Машину чужу на цугундер, сидить в кабiнi

І до Наталки виморгуе: «Давай, мовляв, скiльки чекати!»

Дурепа моя розвiсила вуха, молодого – рукою,

Свекруху – ногою, а свекра – вже чим попало,

І нумо до нього в машину, в весiльнiм вiнку.

Петро таки на БелАЗi, а Копачi – легковими за ним,

Така тепер молодь, господи, женеться – спитай, куди?!

Летiли, то збили (Марино, тепер тримайся) Мавку,

бортом зачепили.

Що воно тепер буде! Смерть – Копачi сказали!..

Марина тiльки тепер усвiдомлюе зв’язок всiх останнiх подiй, без слова пiдводиться, пiдходить до машини, вiдкривае багажник, виймае забруднений брезент – на брезентi одбита голова бiлоi Мавки.

(Сахаеться.)

Господи, це ж чия голова?

Марина

(зовсiм пригноблено)

Моя!

Степка

Молодице, Марино, чи ти при умi?!

Марина

При повному, на який спромоглася за сорок рокiв.

Це моя голова, коли було менi двадцять.

Степка

Твоя голова при тобi. На в’язах. Ясна.

Не дури стару Степку, Марино ласкава.

Марина

Рада була б здурити, та нiяк. Це голова

Двадцятилiтньоi буйноi дiвчини,

В яку закохався скульптор Михайло Турчин.

Де ж вони зараз, твоi втiкачi?

Степка

У найпотаемнiшому закутку, де iх не знайде нiхто.

Не хто-небудь iх сховав – бабця Степка.

(Пильно дивиться на Марину, потiм все ж таки наважуеться.