40 днів Муса-Дага

Отже, новий навчальний рiк, незважаючи на лiто, почався вiдразу ж за минулим. Учителi вдалися до останнього засобу – спробували втягнути в боротьбу Багратяна. Восканян i Шатахян з’явилися на вiллу з офiцiйним вiзитом, церемоннi та манiрнi. Габрiель, однак, вiдразу ж оголосив себе прихильником продовження навчального року. Вiн сказав, що не тiльки схвалюе цей захiд, але i особисто в ньому зацiкавлений, оскiльки мае намiр послати сина в школу до пана Шатахяна, щоб Стефан нарештi отримав можливiсть спiлкуватися з хлопчиками свого вiку та нацiональностi.

Шатахян вклонився i своею елегантною французькою вiдповiв короткою тирадою, в якiй протиставив сучаснi вимоги гiгiени та цiлющого дозвiлля застарiлiй строгостi навчання.

Вислухавши Шатахяна, Багратян приголомшив того несподiваним запитанням:

– А чому, власне, ви розмовляете зi мною французькою?

Шатахян ображено виправдовувався:

– Я ж тiльки заради вас, ефендi.

Тут Восканян тицьнув його п’ястуком у спину, що, мабуть, означало: «Бачиш, своiм марнославством ти все зiпсував!» Учителям залишалося тiльки змиритися.

Зате мовчун вилив свою ненависть до Тер-Айказуна в довгому вiршованому пасквiлi. Пiд час нiчноi прогулянки пiд проводом аптекаря Грiкора Восканян попросив учителя Асаяна прочитати вголос свiй вiршований памфлет. Голос Асаяна тремтiв вiд обурення. За сумiсництвом цей довготелесий виконавець народних пiсень був церковним регентом, тому бiльше за iнших постраждав вiд жорстких порядкiв Тер-Айказуна. Бойову поему Восканяна завершували такi грiзнi рядки:

Якщо завiсиш сонце рясою, як хмарою,

Воно крiзь неi все одно проб’еться.

Але сонце тут явно символiзувало свiтло розуму, а тому втямити, чому Тер-Айказун, подовживши шкiльнi заняття, завiсив свiтло розуму своею ризою, було нелегко. Грiкор похитав головою: вiн, либонь, не дуже схвалював поетичнi справи свого честолюбного учня.

Опiвнiчний гурток фармацевта розташувався на схилi пагорба, серед виноградникiв Кедер-бiгу.

Аптекар узяв у Асаяна рукопис, аби переглянути вiршi. Затаврованого героя сатири вiн залишив зовсiм без уваги – Грiкор завжди нехтував суттю речей. З похмурою безпристраснiстю вiн оголосив свiй вирок:

– Нi складу, нi ладу, Гранте Восканян. Поети були лише колись…

Але не тiльки поети – все було тiльки в минулому: подвиги, вiйни, державнi мужi, героi. Лише ставши iсторiею, свiт ставав об’ектом уваги Грiкора.