40 днів Муса-Дага

– Я б хотiла залишитися вдома, – благала Іскуя.

Габрiель вiдповiв не без суворостi:

– Як заманеться, Іскуе! Але я гадав, що ви пiдтримаете компанiю. Нi, ви повиннi жити з Жульеттою у великому наметi.

Іскуя не зводила очей зi скатертини, насилу пiдбираючи слова.

– Я… Я боюся… Адже щоночi радiю, що сплю в будинку.

Габрiель спробував зазирнути iй в очi:

– А я на вас розраховував.

Іскуя, не пiдводячи голови, мiцно стисла губи. Дивна рiч – Багратян раптом розлютився через таку, здавалося б, дрiбницю:

– Я наполягаю, Іскуе!

По обличчю ii пробiгла судома.

Жульетта зробила знак чоловiковi, щоб той облишив Іскую, давши зрозумiти, що бере на себе обов’язок вмовити юнку.

Але це виявилося важчим, нiж вона сподiвалася. Спочатку жiнка спробувала впливати на Іскую суто жiночою логiкою: мовляв, по сутi, всi чоловiки – хлопчаки. Для жiнки, котра хоче будувати життя по-своему i тримати стерно у власних руках, найрозумнiше – за можливостi не перечити маленьким чоловiчим примхам. І нiщо не викликае такоi подяки у справжнього чоловiка, нiколи вiн не бувае таким покiрним, як тодi.

А жiнцi, щоб здiйснювати свою волю у важливих життевих питаннях, треба спокiйно поступатися в дрiбницях.

Та, схоже, Жульеттина проповiдь була адресована замiжнiй жiнцi – собi самiй. Але яке дiло Іскуi до «маленьких чоловiчих примх» Багратяна? Вона знiяковiло дивилася вбiк.

– Для мене це – не дрiбницi.

– Але це, вочевидь, дуже мило. Все ж буде якось iнакше…

– У мене дуже багато всiляких спогадiв про те, як бувае «iнакше».

– Твiй брат, священик, не заперечував…

Іскуя глибоко зiтхнула.

– Я ж не з упертостi…

Але Жульетта, либонь, уже здалася:

– Якщо ти залишишся вдома, то я, мабуть, також не пiду. У мене немае жодного бажання бути единою жiнкою серед такоi юрби чоловiкiв. Уже краще тут залишуся.

Іскуя окинула Жульетту тягучим поглядом:

– Нi, так не можна! Ми не можемо так учинити! Якщо ти хочеш, я пiду. Для тебе зроблю це з радiстю. Те почуття вже минулося.

Жульетта раптом вiдчула втому.

– До кiнця завтрашнього дня у нас ще багато часу. Ще десять разiв передумаеш.

Вона пiднесла руку до чола, заплющила очi – якийсь важкий морок, немов частина зловiсних спогадiв Іскуi, проник у ii душу.

– Може, ти й маеш слушнiсть у своiх вiдчуттях, Іскуе! Ми живемо так бездумно…

Наступного дня в дорогу зiбралися рано. Заради жiнок вирiшили йти не найкоротшою дорогою – Дубовою балкою, а зручнiшими, обхiдними стежками через Пiвнiчне Сiдло.